Розділ 8. Помста зрадникам

 Ранок з’явився різко — холодний, брудно-сірий, немов хтось опустив крижану штору на світ. Кайл уже був на ногах, коли Ліра прокинулась. Він стояв біля вікна, з напруженими плечима, стискаючи щось у руці — металеву печатку мисливців.

— Що це? — її голос був захриплим після ночі. Кайл обернувся. Його погляд був темнішим, ніж зазвичай.

— Мисливці близько. Зовсім близько, Ліро. Збирайся хутчіше, нам потрібно вирушати.

Він підійшов до неї, опустився навпочіпки і взяв її долоню в свої пальці — теплі, сильні, але злегка тремтячі:

— Послухай мене. Я повинен доправити тебе в безпечне місце. Є одне укриття… далеко за містом. Там тобі ніхто не зашкодить. Навіть я.

— Навіть ти? — повторила вона тихо.

Його погляд здригнувся.

— Я не маю права бути поруч, але хочу захистити тебе. Я не з чуток знаю на що здатні мисливці, серед них теж є маги, які можуть відчути магічний слід і привести Орден по теб.

 Ліра йшла поруч із Кайлом, але серце калатало так голосно, що здавалося — його чує весь ліс. Після ночі в лісничій хатині між ними лишилося тепло… але цього тепла було замало, щоб розігнати страх. Кайл час від часу озиралася, насуплюючи брови, інарешті зупинився.

— Вони стало ближчі. Дуже. — його голос був різким.

 Ліра проковтнула клубок у горлі. Вона відчувала погоню — тягуче відчуття чужої присутності, як тінь за плечима.

— Ми можемо…

 Вона не встигла закінчити. З кущів вирвалися постаті у темних плащах, з арбалетами, з ланцюгами, на кінцях яких мерехтів холодний блиск. Ліра відступила назад. Дюжина мисливців. Деякі з них — зловісно знайомі: очі, що блищали магією, але не живою, а викривленою. Маги, що продали себе Ордену Чорного Серця.

— Ось і вона, — пролунав зловісний голос. — Дика відьма. Артефакт природи. Рідкісний товар…

Кайл різко встав між ними.

— Вона не піде з вами.

— О, ми знаємо, що ти скажеш, мисливцю, — сміх був холодним. — Розкажи краще, де ти її знайшов. І що планував робити? Здати? Приховувати? Продати Ордену дорожче?

Ліра стояла, немов закам’яніла, ноги не слухались, дихання  рвалося шматками. Погляди мисливців копалися в ній, ніби лапами. Один із них підніс руку, і пальці спалахнули темним світлом — заборонена магія зв’язування.

— Вона належить нам. Віддай. Або… І тоді ліс вибухнув виттям. З усіх боків — тіні, що рухалися швидко, мов вітер. Важко було навіть припустити скільки їх.

 Блакитні очі, сіра шерсть і шрами, що світилися в темряві — ті самі, що свого часу носили магію і майже всі були  знищені Орденом. Їхні обличчя — колись людські — спотворені зрадою. Їхній біль — все ще живий. Вони прийшли по помсту.

— Чорне Серце ще пам’ятає нас, зрадники, — пролунало з темряви людським голосом, грубим і низьким. — Тепер пам’ятатимете й ви. І зграя кинулась уперед.

 Сутичка спалахнула миттєво, наче блискавка розірвала тишу. Крики. Гарчання. Ланцюги, що тріскали. Маги-зрадники намагалися плести закляття, але не встигали — вовки рвали їх на частини. Кров змішувалася з мокрим листям під ногами.

 Кайл схопив Ліру за руку.

— Ліро, слухай мене. Ти маєш тікати. Зараз.

— Я не можу… Кайл…

— Ти повинна. Вони тут через тебе. Я відведу їх убік. А ти — біжи на північ. Не оглядайся.

 Він говорив швидко, але тихо — так, щоб ніхто не почув. І справді: один із магів повернув голову, вловивши рух.

— Вона тікає! Хап…—

 Його слова обірвалися, бо вовк — той самий, якого Ліра врятувала — стрибнув йому на спину і розірвав. Кайл прошепотів:

— Біжи. За мене не хвилюйся. Я знайду тебе.

 Він відштовхнув її від себе і подався вперед. Ліра обернулася, серце гупало так, що боліло. Вовки та мисливці билися, ніби кінець світу настав прямо тут. Двоє мисливців таки зуміли втекти — темні плащі майнули між деревами, і їхні голоси долинули з віддалення:

— До Ордену! Негайно! Потрібно донести, що відьма переховується в лісі!