Розділ 6. Між двома вогнями

 Ліс дихав вологим повітрям і сирим мохом. Волога осідала на волоссі, на рукавах, на кожному вдиху. Ліра йшла без дороги, орієнтуючись лише на стару стежку, що ледь – ледь була помітна під ногами. Вже багато років сюди не ступала нога жителів королівства Арден. Глибокий темний ліс розділяв королівство навпіл, і Ліра памʼятала, що якщо пройти його  – можна дістатись міста Нерел, її справжнього дому. Вона не до кінця розуміла для чого йде туди, адже місто охороняється Орденом Чорного Серця набагато краще, ніж села та невеличкі поселення. Проте дівчина боялася, що мисливці на магів завдадуть удару людям, які стали близькими її серцю.

  Ліра йшла квапливо, хапаючи ковток за ковтком лісове повітря як колись, в дитинстві. Вона пригадувала ті щасливі дні, коли із радістю ходила з мамою збирати цілющі рослини — «Трава сама скаже, чи хоче, щоб її зірвали» — часто повторювала жінка. Відаюча Марібель навчала її відчувати природу в самому її єстві — у потоці сили, що тече під землею й між корінням старих дерев. 

 Ліра йшла довго, тепла шаль вже не рятувала від пронизуючого вітру, а руки почали закликати від холоду.  Ноги дівчини  промокли, серце билося швидко, але в грудях пульсувало відчуття — хтось поруч.

— Я знав, що ти підеш до міста, — пролунало з темряви — від сили не втечеш, як далеко ти її не ховала б. Ліра підскочила від несподіванки і різко обернулась.З тіні вийшов він — високий, сильний, майже дикий. Волосся кольору попелу спадало на плечі, блакитні очі світилися, мов холодне полум’я. Тіло — у шрамах, ніби сама історія вирізала на ньому свої рани.

— Як ти мене знайшов— тремтячим голосом промовила вона.

—  Я відчував тебе, таку магічну силу чути за кілька миль, дивно, що в селищі ти протрималася так довго. Люди з такими здібностями довго не живуть, мисливці швидко знаходять їх, навіть якщо не практикувати магію. —  Вовк (тепер у людській подобі) наблизився, і земля під його кроками здавалася живою.

— Там, за гірським перевалом, — він показав рукою кудись у морок, — є місце, де нас не переслідують. Там живуть такі, як ти. І такі, як я.

— Маги?

— Ті, хто не схилив голови перед страхом.

Його голос був низький, впевнений, але в очах горіло щось інше — не лише жага боротьби.

— Коли я лежав поранений, — сказав він тихіше, — я бачив тебе. І зрозумів: якщо ти підеш — цей світ знову нас знищить. Але якщо залишишся… ми можемо його змінити.

Ліра відчула, як у ній знову прокидається вогонь.

— Ти хочеш війни.

— Я хочу свободи.

— Ціною крові?

— Вона вже пролита. Ти просто ще не бачила всього.

Він зробив крок ближче. Між ними — лише кілька подихів.

— І ще… я хочу тебе поруч. Не як зброю. Як силу, без якої я більше не можу дихати.

Його слова змусили серце Ліри стисло тремтіти — частина її прагнула повірити, частина — втекти. Та перш ніж вона встигла відповісти, з-за дерев долинув різкий звук — метал об камінь, знайомий крик. Кайл. Він ішов по її слідах, розгублений, змучений, але з очима, повними рішучості.

— Ліро! — вигукнув він. — Не йди з ним!

Вовк миттєво змінився — у погляді блиснула хижість.

— Це він? Мисливець?

— Не чіпай його! — крикнула вона, але було запізно.

Вовк кинувся вперед, рухаючись із нелюдською швидкістю. Кайл вихопив ніж, але удар перевертня був сильніший — сталь розлетілася іскрами, Ліра почула лише глухий звук удару й стогін.

— Зупинись! — її голос пролунав, мов спалах.

 Полум’я вирвалося з її рук — яскраве, чисте, як живий дух. Воно розділило їх, обпаливши землю між. Кайл лежав, тримаючись за плече. Вовк відступив, його очі блиснули люттю й болем.

— Ти вибрала його? Хочеш завжди тікати і переховуватись ? — гаркнув він.

— Я не вибрала нікого! — крикнула у відповідь. — Я лише не дозволю вбивати!

Вогонь на мить спалахнув сильніше — і згас. Повітря запахло озоном і попелом. Вовк дивився на неї довго, як на щось святе й недосяжне.

— Ти не розумієш, що відмовляєшся від власної сили. Але ти ще прийдеш до мене. Бо цей світ не залишить тобі вибору. Він розвернувся й зник у лісі, розчинившись у тумані. Ліра впала навколішки біля Кайла. Його рука, закривавлена, тремтіла.

— Ти… ти  врятувала мене, — прошепотів він.

— І, можливо,  — все лише починається, — відповіла вона.

  Ліс знову став тихим. Десь далеко, за горами, спалахнуло червоне світло — ніби саме небо відчуло, що старий світ тріснув. І Ліра знала: відтепер жоден шлях не приведе її назад, до сімʼї , до рідних.