Розділ 5. Кров матері

 Вітер з півночі приніс запах зими й тривоги. Мисливці облаштували табір поблизу ферми, наче відчували де потрібно шукати магію.  Кожен їхній крок лунав у тиші, як загроза. Ліра щоразу здригувалася від стукоту в двері, проте Нінель  заспокоювала, що ніхто не дізнається про її походження, якщо вона не видасть себе. Дівчина любила свою прийомну сімʼю настільки сильно, що розуміла — чим довше вона залишається в цьому домі, тим більше наражає своїх рідних на небезпеку.

 Селяни нишком шепотілися: хтось у цих краях приховує магічну кров. Ліра відчувала, як коло замикається.Їй снився голос жінки — тихий, знайомий: «Біжи, коли відчуєш холод. Холод — це початок кінця».

 Того вечора Кайл увійшов у дім фермерів разом із двома воїнами.

— Ми маємо кілька запитань, — сказав він спокійно. — У лісі знайшли залишки закляття. Воно старе. І дуже схоже на магію полум’я.

 Нінель зблідла і була подібна полотну. Даніелла переглянулася з Тареном, він стискав кулаки і кидав гнівний погляд на Ліру. Ліра стояла осторонь, намагаючись опанувати свої емоції і зібратися з думками.

 Кайл спостерігав за кожним рухом — надто уважно, як для простого допиту. Його очі затримувалися на ній довше, ніж належало.

— Ти також була в лісі? — спитав він.

— Я збирала трави, — відповіла тихо.

— Саме там знайшли сліди. — пильно дивлячись на її обличчя промовив Кайл.

Він зробив крок ближче. Ліра відчула, як її власне дихання змішується з його — важке, напружене.

— Ти не боїшся мене, — промовив він. — Решта ховає очі, а ти — ні.

— Бо знаю, що страх — не рятує, — напівголосом сказала вона.

 Його погляд став темнішим. Між ними — тиша, у якій бриніло все: заборона, цікавість, небезпека. Кайл підвів руку — не торкнувся, лише провів долонею поруч із її обличчям, ніби відчуваючи тепло. Вона не відступила.

— Якби ти приховувала правду, — сказав він хрипко, — я б відчув це.

— А якщо ти просто не хочеш відчувати?

 Він затримав подих. Мить — і між ними спалахнула напруга, гостра, як вогонь під шкірою. Він схилився ближче, але в ту ж секунду за дверима грюкнула дошка — Даніель зойкнула від страху, і напруга розвіялась, наче полум’я від вітру. Кайл різко відвернувся.

— Я закінчив, — кинув коротко і вийшов надвір, ніби боявся самого себе. Кайл чув  стукіт свого серця, а його тіло немов би пронизували сотні голок. Він витягнув з кишені дороговартісне срібне портмоне, інкрустоване рубінами, дістав сигару і почав втягувати їдкий дим в себе так, наче це було єдине спасіння від наступаючої бурі емоцій з пристрасті, гніву і неясності.

 Після приходу мисливців, у  хаті стояла тиша, така густа, що чути було, як тріщить у печі поліно. Цього вечора Елла накрила стіл просто — хліб, юшка, яка трохи пахне сиром. Але ніхто не торкався ложки. Лише Даніелла обережно ковтнула кілька ложок, боячись зустрітися з братовим поглядом. Лок сидів навпроти Ліри його обличчя було напружене, руки зчеплені так міцно, що побіліли кісточки. Знадвору долинали приглушені голоси мисливців, дзвін металу, кінське іржання. Усі знали — вони залишаться тут надовго. Нарешті Лок не витримав.

— Якби ти не ходила до лісу, нас би не шукали, — кинув він, не підводячи очей.

Ліра мовчала, дивилася у вогонь.

— Я лише збирала трави, — тихо сказала.

— Усі так кажуть, — його голос став різким. — А потім — згорають села.

Нінель поставила ложку й подивилась на нього суворо:

— Досить, Локу.

— Мамо, ти ж бачиш, — він підвів голову, у голосі — біль, не злість. — Коли вони знайдуть когось із магічною кров’ю, не питатимуть, винен чи ні. Спалять усіх. І нас також.

Ліра стисло зітхнула, ледве чутно:

— Якщо хочеш, я піду.

— Нікуди ти не підеш, — різко відповів глава сімʼї, її прийомний батько, вперше за вечір. Його голос був твердий, як стара дубова дошка. — Ми тебе знайшли, коли ти була дитиною, сам Бог послав тебе до нас. І ніхто не має права вирішувати, хто ти є.

— Але ж… — почав Лок.

— Немає “але”, — перебила його Нінель. — Ми — родина.

Вона поклала руку на плече Ліри. — І родина тримається разом, навіть коли надворі буря. Даніелла, схлипуючи, підповзла до Ліри й притулилася до неї.

— Я не хочу, щоб тебе забрали, — схлипуючи сказала вона, ми стали рідними, одним цілим. Чому вони почали шукати магічний слід, невже знову щось сталося?

Ліра дивилася на них — усіх різні, але однаково близькі серцю. І в грудях стиснулося  так, що важко було дихати.

— Ви не розумієте, — прошепотіла вона. — Це може бути не просто підозра. Мене… мене можуть упізнати.

 Еллас підвів погляд. — Тоді ми зробимо все, щоб ніхто не дізнався. Ми пережили голод, холод, погроми. І це переживемо. Разом. Тиша знову опустилася на дім, але вже інша — тепліша, міцніша. За вікном гуркотів вітер, а в хаті горів вогонь — маленький, впертий, як їхня віра. Ліра вперше за багато днів дозволила собі вдихнути на повні груди. І подумала: можливо, родина — це теж магія. Найдревніша з усіх.

 Прийомна мати  не раз намагалася уникати запитань про її походження, адже серцем відчувала, що краще їй не знати, краще дівчинці вирости в доброті та любові, адже потрапила в сиротинець не зі своєї волі. Та тепер думки почали роїтися в голові жінки, мов зграя диких бджіл- шалених, нестримних. Пазли почали складатися в єдину картину: вогонь — її дар, її прокляття, її спадок. Нінель пригадала, коли маленька Ліра змогла виходити вже майже мертву пташку, завдяки її примочкам була врятована нога підрядного фермера, який потрапив в капкан, а ще вона завжди могла розпалити камін, наповнений вологими дровами, всього за кілька секунд.  

Вночі Ліра не могла заснути, вона знала, що має зробити, щоб вберегти сім’ю…. Слова Кайла не виходили з голови. Але разом із ними прийшла інша думка — стара легенда про жінку з полум’яною кров’ю, яку спалили десять років тому в цих краях. Ліра починала розуміти, що її матір піддали спаленню не через прикрий випадок, а через могутність, яку вона мала, але не хотіла віддавати Ордену Чорного Серця бо знала, що серед них знайдеться той, хто захоче заволодіти силою в своїх інтересах.