Розділ 4. Зустріч

 Після тієї ночі все змінилося. Вовк більше не з’являвся, але Ліра відчувала його присутність — у шелесті вітру, у тремтінні листя, у коротких проблисках очей серед дерев, коли сутінки захоплювали подвір’я.

 Життя на фермі тривало, проте стало напруженим. Нінель, її прийомна мати, частіше перехрещувалася, коли Ліра проходила повз.

— Не ходи до лісу, чуєш? — казала вона, стискаючи руки. — Біда прийде не з неба, а з-за тих дерев.

— Я не боюсь лісу, — тихо відповідала Ліра.

— Саме тому й страшно, — зітхала Елла.

 Її зведений брат, Лок, дивився на Ліру з відтінком ревнощів. Він був сильний, мовчазний, але надто прямий, щоб зрозуміти її тишу. Йому здавалося, що вона приносить неспокій у їхнє життя. Натомість Даніелла, молодша за Ліру на два роки, тягнулася до неї, як до старшої — і часто шепотіла:

— Ти не така, як інші. Від тебе тепло. Навіть коли холодно.

 Одного ранку в село увійшов загін мисливців. Сніг ще не випав, але в повітрі вже стояв крижаний холод, а кінські копита розбивали болото на темні бризки. Попереду — вершник у чорному плащі. Його меч світився легким відблиском срібла.

— Кайл Ранвен, капітан мисливців з півночі, — оголосив староста, коли ті зупинилися біля криниці. Жінки ховали очі, чоловіки стискали шапки. Ліра стояла біля воріт ферми, коли його погляд упав на неї. Коротка мить — і в очах Кайла майнула тінь впізнання. Він не знав, хто вона, але відчував щось незбагненне.

 Вечір того ж дня приніс неспокій. Мисливці розташувалися неподалік, шукаючи втікачів-магів. У хаті панувала тривога. Лок сказав різко:

— Їм не можна знати, що ти ходила до лісу. Якщо дізнаються — нас спалять разом із тобою.

Ліра відчула, як серце стискається.

— Я нікому не зробила зла.

— Але зло завжди приходить через таких, як ти, — кинув він і вийшов.

Нінель мовчки поставила на стіл хліб.

— Дитинко… просто тримайся подалі. Ми тебе дуже любимо, але не можемо ризикувати нашим життям, якщо ти далі будеш цікавити я лісом, тобі доведеться піти, щоб не наражати інших на небезпеку.

 Ліра мовчки дивилася на вогонь, який палав в каміні. Вона думала про своє життя, про те, як воно складається. Прийомні батьки дали їй свою любов, дах над головою, хорошу їжу, освіту і дівчина була їм вдячна за це. Але, не дивлячись на все, Ліра відчувала себе відстороненою, як не на своєму місці, її притягував темний ліс, пахучі трави і… вогонь, вогонь, який жив в ній в середині, який міг зцілитися і покалічити, але вона ще цього не знала.

 Вночі Ліра вийшла надвір. Повітря було свіже, зоряне. І саме тоді побачила його — Кайла, що стояв біля стайні, знявши рукавицю. У долоні він тримав уламок обвугленого дерева.

— Думав, усі сплять. — сказав він, не обертаючись.

— Не всі сплять спокійно. — тихим голосом сказала Ліра. Він глянув на неї — і в цьому погляді змішалося щось небезпечне: цікавість і страх.

— Люди кажуть, ліс тут… зачарований.

— Люди кажуть багато, — відповіла вона. — Особливо ті, хто боїться. Кайл зробив крок ближче.

— А ти не боїшся?

— Я вже навчилася жити з тим, чого бояться інші.

Їх розділяло лише кілька подихів. Ліхтар миготів, відкидаючи світло на її обличчя. Кайл уважно роздивлявся кожну рису Ліри, він робив це настільки прискіпливо, що дівчина почала заходитися румʼянцем.

— Як тебе звати? — тихо спитав він.

— Ліра.

Кайл повторив її ім’я, ніби смакував його.

— Гарне ім’я. Небезпечне, але гарне.

 Вона не встигла відповісти. З лісу долинуло виття — довге, глибоке, ніби клич.

Погляд Кайла на мить затьмарився.

— Вовки… — прошепотів він. — Вони близько. Тобі варто повернутися до дому, залишитися тут не безпечно, ми не знаємо на що вони здатні і скільки їх там.

 Ліра не змогла приховати тривоги. І тоді він, не розуміючи чому, доторкнувся до її руки. Короткий контакт — і на його пальцях спалахнуло слабке тепло, як дихання вогню. Він різко відсмикнув руку.

— Що це?..

— Ти не повинен був торкатись мене, — прошепотіла вона, відступаючи. — Це небезпечно. Але Кайл лише подивився на неї довго й серйозно.

— Можливо, я нарешті зустрів когось, хто небезпечніший за мене.

—Я мушу йти, батьки будуть хвилюватися, — ледь чутно сказала вона і побігла до будинку. Кайл проводжав її поглядом в слід , в ньому боролися різні емоції: і цікавість, і захоплення, і роздратованість, але найбільшим було бажання дізнатись більше про цю дівчину.

 З лісу, з тіні, дві золоті іскри спостерігали за ними. Вовк стояв нерухомо, і в його погляді світилася лють — і біль.