Розділ 3. Той, хто ходить у тіні

 Осінь стояла важка й похмура. Поля перетворилися на болото, пожовкле листя гнило просто під ногами. Повітря пахло димом, мокрою землею й страхом — бо мисливці на відьом тепер з’являлися навіть удень.

 Ліра допомагала Еллі у дворі, мовчки рубала дрова. Від ранку її не полишало відчуття, що хтось дивиться. З лісу, з-за огорожі — не вороже, а ніби спостерігає.

 Коли сутінки впали, вітер приніс знайомий запах — холод, мох і шерсть. Вона відчула його ще до того, як побачила: на порозі стояв вовк. Той самий. Срібне світло місяця ковзало по його шерсті, а сірі очі світилися спокійно, без страху.

— Ти прийшов… — прошепотіла вона.

 Вовк ступив ближче, залишаючи на глині чіткі відбитки лап. Зупинився, опустив морду — і щось поклав до її ніг. Камінь. Темний, гладенький, але всередині пульсував теплий вогник. Ліра взяла його, і крізь пальці пройшов тихий жар — не обпалюючий, а лагідний, майже людський.

— Це… твій дар?

 Вовк підвів голову. Його погляд був такий глибокий, що вона раптом зрозуміла — він розуміє. На мить їх розділяло лише кілька кроків, і повітря між ними стало густішим, мов перед дощем.

 — Ти не повинен був приходити, — прошепотіла вона. — Якщо мисливці побачать…

 Він тихо загарчав, але не як звір — радше як попередження. Потім відійшов на кілька кроків і зупинився біля дерев. Мить — і шерсть його затремтіла світлом. Перед нею знову стояв юнак — той самий, якого вона бачила в лісі. Тепер він виглядав сильнішим, але очі залишились вовчими.

— Я прийшов віддячити, — сказав він. Голос був низький, трохи хрипкий. — Ти врятувала мені життя. Я не міг просто зникнути.

— Ти ризикуєш.

— Ми обоє ризикуємо.

Він посміхнувся — коротко, з сумом.

— Цей камінь — реліквія мого роду. Він захищає від магічних приговорів. Якщо на тебе нападуть — тримай його біля серця. Ліра стисла амулет у долоні.

— Хто ти?

— Той, кого давно шукають. І тепер, схоже, знайдуть швидше, ніж хотілося б.

З лісу долинуло виття псів. Далеко, але впевнено. Мисливці. Юнак зробив крок назад.

— Ми ще зустрінемось, Ліро.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

 Він не відповів. Лише поглядом ковзнув по її обличчю, ніби запам’ятовуючи кожну рису. Потім знову став вовком і зник у тумані. Коли Ліра повернулася до хати, за вікном уже хлинав холодний дощ. Камінь у її долоні продовжував тремтіти легким теплом. Саме в тому теплі було щось небезпечне — щось, що нагадувало початок історії, яку вона не зможе спалити навіть полум’ям власного серця.