Розділ 1. Попіл і Полум’я

З того часу минуло десять років…

 Ліра виховувалася в сім’ї фермерів, що жили на околиці селища, позаду якого височів тихий, могутній ліс.

 Подружжя, яке взяло її під опіку,  вони не мали власних дітей, але мали щире бажання подарувати свою любов тим, елму вона необхідна. Спершу вони підтримували сиротинці фінансовими і продовольчими пожертвами, трішки згодом приймали участь в дитячих заходах і через кілька років нарешті наважились на прийомних дітей, адже надія народити на світ своє кровне потомство згасла ще кілька десятків років тому.

 Чоловіку і жінці було вже за п’ятдесят. Обоє мали доброзичливу вдачу та пристойний вигляд. Нінель володіла пишрою фігурою, а ще мала м’які риси обличчя й теплі очі, у яких відчувалася доброта. Її чоловік був кремезний і трохи вищий за неї, він справляв враження — настільки добре сидів на ньому костюм, що був зшитий на замовлення.

 В королівстві бідняки заздрили фермерам, адже вони мали вдосталь їжі щороку, а багачі — обходили боком і не бажали спілкування, адже ця професія вважалася «брудною», хоча фермерські угіддя і були основним джерелом забезпечення продуктами харчування на місцевих ринках. Перехожі часто приймали пару  за дрібних торговців, а не простого фермерів, що дуже їм подобалося бо статус «торговця» мав більшу значимість в королівстві, ніж щоденна праця чесних фермерів.

  Саме десять років тому вони приїхали до сиротинцю, щоб забрати двох дітей — п’ятирічного Лока та семирічну Даніелу —  брата і сестру, які рано втратили батьків, але завдяки доброму вихованню і рекомендаціям керуючої сиротинцю швидко знайшли нову родину.

Того дня подвір’я дому для сиріт наповнилося шумом і метушнею — діти прощалися, хтось плакав, хтось радів. Ліра сиділа осторонь, на старій лавці біля сходів, уважно вдивляючись у свої пошкрябані черевики. Її обличчя було спокійним, але в сіро-блакитних очах відбивалася тиха втома.

Коли повз неї пробігла Даніела, дівчинка раптом зупинилася, обернулася і міцно обійняла Ліру.

— Я не хочу без тебе, — прошепотіла вона.

Лок, почувши це, теж підійшов і притиснувся до них обох.

— Ми ж обіцяли бути разом, пам’ятаєш? — сказав він, витираючи сльози рукавом.

Діти стояли, не в силі відпустити одне одного. Їхні схлипування розчулили навіть працівниць сиротинцю, які спробували лагідно розвести їх у різні боки.

Тоді Даніела рішуче підбігла до Нінель і, тремтячим голосом, але дуже серйозно сказала:

— Будь ласка, візьміть і її. Вона добра. Вона нас завжди захищала.

Жінка розгублено глянула на чоловіка. Той кілька секунд мовчав, а потім тихо промовив:

— Якщо Бог послав нам трьох, значить, так і має бути.

Попри те, що директорка відмовляла пару від дівчинки «сумнівного походження « та з «темним минулим» ,  Ліра, несподівано для всіх, потрапила до нової сім’ї.

 Вона сіла поруч із ними в бричку, озирнулася  на затертий часом сиротинець, і мовчки стиснула в долоні маленьку дерев’яного коника — останній подарунок її матері. Даніела обережно поклала свою руку на руку Ліри і прошепотіла — тепер ми будемо завжди разом..

  Відтоді її життя змінилося. Дні наповнились запахом свіжого хліба, теплого молока і стиглого сіна.

 Минали роки. Ліра дорослішала серед полів і гір, навчаючись тиші природи й мудрості землі. Нездоланні гори стали її щитом, густий ліс — мовчазним слухачем, а річка — спокоєм.