Розділ 20. Те, що не згорає

Фінал

“Світ не рятують герої. Його рятують ті, хто пам’ятає - заради чого варто жити.”

Академія спала.

Не сном - втомою.

Ніч була ясна, надто тиха для місця, де колись співало полум’я. Арія стояла на краю внутрішнього двору, босоніж на холодному камені. Вітер не рухався. Попіл не здіймався. Магія мовчала так, ніби світ затамував подих.

Вона знала.

Це не спокій. Це - пауза перед кінцем.

У грудях не билося серце клятви. Але щось інше - глибше, старіше - ворушилось, ніби пам’ять, яка не хоче, щоб її стерли.

- Ти відчуваєш це теж, - тихо каже Ліора, зупиняючись поруч.

Арія не відповідає одразу.

- Вона готує щось, - нарешті промовляє. - Не проти мене. Проти самого полум’я.

- Селін хоче стерти спадок, - каже Ліора. - Назавжди.

Арія усміхається - не гірко, а втомлено.

- Вона хоче стерти любов, - каже вона. - Бо любов - це єдине, що не підкорюється розрахунку.

Вона дивиться на свої долоні. Вони не світяться. Не горять.

Але й не холодні.

- Якщо вона завершить ритуал… - починає Ліора.

- Я знаю, - перебиває Арія. - Тоді світ стане безпечнішим. Тихішим. Правильнішим.

Вона робить крок уперед.

- Але він перестане бути живим.

Ліора мовчить. Бо знає - це не рішення, яке можна відібрати.

- Ти підеш до неї?

- Я завжди йшла.

***

Тронна зала вже не тисне.

Каель стоїть посеред неї без корони. Вона лежить на камені поруч - символ, який він не боїться залишити.

Рада зібрана. Орден - напружений. Селін - спокійна, як завжди.

- Ритуал готовий, - каже вона. - Після нього світ більше не знатиме попелястого полум’я.

Каель дивиться їй в очі.

- І більше не знатиме вибору, - відповідає він.

- Вибір привів нас до війн, - каже Селін. - До проклять. До втрат.

- Ні, - тихо каже Каель. - Нас привів страх.

Він робить крок уперед.

- Ви хочете врятувати світ, стерши те, що робить його людяним.

- Я хочу, щоб він вижив, - холодно відповідає вона.

Каель усміхається - вперше без болю.

- Світ виживе і без любові, - каже він. - Але це буде вже не той світ, за який варто боротися.

У залі тиша.

- Я не дозволю, - каже він. Не як король. Як людина.

Селін дивиться на нього довго.

- Ти не маєш сили зупинити мене.

- Маю, - відповідає він. - Бо я пам’ятаю, заради чого вона згоріла.

І цього разу - цього разу - світ слухає.

Таємна зала була круглою - без кутів, без виходу, без вікон. Місце, створене не для людей, а для рішень.

Символи на підлозі тьмяно світилися - не вогнем, а чимось холоднішим. Пам’яттю. Запереченням. Наміром стерти.

Селін Арден стояла в центрі кола. Її плащ лежав на підлозі, немов скинута шкіра. Обличчя - спокійне, майже втомлене.

- Ти все ж прийшла, - каже вона, не обертаючись.

Арія входить без страху. Її кроки не лунають.

- Я завжди приходжу туди, де хтось вирішує за інших, - відповідає вона.

Селін повільно повертається.

- Ти думаєш, я насолоджуюсь цим? - питає. - Думаєш, я не знаю, що стираю?

- Ти стираєш не прокляття, - каже Арія. - Ти стираєш можливість.

- Можливість болю, - різко відповідає Селін. - Можливість втрат. Світ згоряв уже надто багато разів.

Арія дивиться на символи під ногами.

- Він горів не через магію, - тихо каже вона. - А через страх перед нею.

Селін сміється. Коротко.

- Ти говориш, як вона.

- Я і є вона, - спокійно відповідає Арія. - Але я - ще й інша.

Між ними повисає тиша.

- Ти не розумієш, - каже Селін. - Якщо я завершую ритуал - усе закінчиться. Ніяких Відьом. Ніяких Королів Сонця. Ніяких клятв.

- Ніякої любові, - додає Арія.

- Любов - це розкіш, - жорстко каже Селін. - Світ не може собі її дозволити.

Арія робить крок у коло.

Символи здригаються.

- Світ без любові, - каже вона, - це не світ. Це механізм.

Селін дивиться на неї довго. І вперше - з сумнівом.

- Ти готова згоріти знову? - питає вона. - Без воскресіння. Без легенд.

Арія киває.

- Я готова жити, - каже вона. - Навіть якщо це означає не бути вічною.

Ритуал не вибухає.

Не ламає світ.

Він просто… зупиняється.

Полум’я не сходить із небес. Символи гаснуть один за одним, ніби хтось тихо задуває свічки.

Селін дивиться на свої руки.

- Що ти зробила?.. - шепоче вона.

Арія стоїть у центрі кола. Навколо неї - не вогонь. Пам’ять.

- Я не боролася, - каже вона. - Я відпустила.

- Ти мала зникнути, - каже Селін. - Полум’я завжди знищує носія.

- Лише тоді, коли він тримається за нього, - відповідає Арія.

Вона підносить долоню. У ній - не жар.

Тепло.

- Вогонь - це не сила, - каже вона. - Це стан.

Коло розсипається на попіл.

І з цим - щось давнє, зле, закінчується.

Селін опускається на коліна. Вперше - не як стратег. Як людина.

- Тоді все було марно?.. - питає вона.

Арія дивиться на неї без ненависті.

- Ні, - каже вона. - Ти просто боялася любити світ таким, яким він є.

Вони зустрічаються у дворі Академії.

Без світла. Без знаків. Без болю між зап’ястками.

Каель зупиняється за кілька кроків. Ніби боїться, що вона - сон.

- Ти… - починає він і замовкає.

Арія усміхається першою.

- Я тут.

Він не торкається її одразу.

- Я більше не відчуваю клятви, - каже він. - Але…

- Але ти відчуваєш мене, - завершує вона.

Він киває.

- Я не король через тебе, - каже він. - І не герой. Я просто… живий.

- І цього достатньо, - відповідає вона.

Він робить крок ближче.

- Ти не зобов’язана залишатись.

Арія дивиться на нього довго.

- Я знаю.