Розділ 18. Серце, що не б’ється

Палац Вендраерів ніколи не був таким тихим. Не урочисто-тихим, не нічним - а мертвенно. Повітря стояло нерухомо, ніби боялося зрушити й порушити рідкісний ритм життя, що ще тримався в тілі спадкоємця.

Каель лежав на високому ліжку, оточений білими простирадлами й золотими символами Сонця. Колись вони означали захист. Тепер - лише нагадували, що світло може бути безсилим.

Лікар стояв, схиливши голову.

- Серце… - почав він і замовк. Це слово тут звучало зайвим.

Серце Каеля не зупинилось остаточно. Воно просто… забуло, як битися.

Один удар. Тиша. Довга, тривожна пауза - така, що в ній встигали народитися й померти молитви. І ще один удар. Слабкий. Ніби не впевнений, чи має право бути.

Селін Арден стояла біля узголів’я. Темне золото її мантії не відбивало світло - воно його поглинало. Вона дивилася на принца без співчуття, але й без жорстокості. Так дивляться на явище природи, яке не можна зупинити.

- Вона повернулась, - сказала вона спокійно, ніби оголошувала зміну погоди. - І забрала твоє світло.

Каель повільно відкрив очі. Погляд був туманний, але усвідомлений.
Він усміхнувся - ледве помітно, куточком губ.

- Я… - голос був хрипкий, майже нечутний. - Я віддав би більше.

Селін нахилилась ближче.

- Не переймайся, - прошепотіла вона. - Вона ще забере.

І вже тихіше, майже ніжно:

- Все.

Його пальці здригнулися. Не від страху - від зусилля. На зап’ястку ледь-ледь тьмяніло золоте світло Клятви. Воно більше не палало. Не захищало. Воно чекало.

***

Академія прокидалась - але не від світанку, а від передчуття.

Арія йшла коридором, де ще зберігався запах попелу після бурі й битви. Камінь під ногами був холодний, як вода, в якій довго тримали руки.

І раптом - повітря стиснулося.

Не подув, не звук. Наче хтось з невидимих стін світу здавив простір між серцем і диханням.

Арія зупинилася.

Світ навколо потьмарнів, ніби хтось пригасив кольори. Попіл на підлозі здригнувся - і почав пульсувати. Повільно. Нерівно. У ритмі, що був їй надто знайомий.

- Ні… - прошепотіла вона. 

Зап’ясток обпік холодом.

Вона схопилася за руку - світло Клятви тьмяніло, ніби його хтось висмоктував зсередини. Не різко. Методично. Як згасають зірки.

Коліна підкосилися. Арія опустилась на камінь, не відчуваючи болю.
Вона знала. Не думала. Не здогадувалась. Знала так, як знають тільки тоді, коли серце говорить раніше за розум.

- Його вогонь… - видихнула вона. - Гасне.

Попіл навколо зупинився. Тиша стала густою, липкою.

- Аріє! - Ліора з’явилась з-за повороту, схопила її за плечі. - Що з тобою?

Арія підняла погляд. В очах - страх, якого там не було навіть під час битви.

- Каель… - сказала вона тихо. - Він помирає.

І додала, ще тихіше, ніби боялася, що світ почує:

- Через мене.

Світ не заперечив. Він лише завмер - чекаючи її вибору.

Арія не пам’ятала, як підвелася.

Камінь під долонями був холодний, але не холодніший за те, що розливалося в грудях. Повітря знову рухалось, але вже інакше - воно ніби слухало її, чекало.

Клятва на зап’ястку тьмяніла, але не гасла. Вона тремтіла - як нитка, натягнута між двома світами.

Арія заплющила очі.

Не для молитви. Не для втечі. Для того, щоб почути.

І світ відповів.

Не голосом - пульсом.

Спершу не було нічого. Ні світла, ні темряви - лише відчуття, що ти стоїш між ударами серця. Між б’ється і не б’ється.

- Ти мене чуєш?..

Голос Каеля прозвучав не ззовні. Він виник у ній - так, як виникають спогади, які не проживала, але пам’ятаєш.

- Завжди, - відповіла Арія. Її голос був тихий, але впевнений.

Перед нею з’явився він - не тілом, а відблиском. Ніби світло пам’ятало його форму краще, ніж реальність.

Каель виглядав інакше: прозоріший, слабший, але… справжніший. Очі - ті самі. Втомлені. Теплі.

- Я не хотіла, щоб це сталося, - сказала вона. - Я повернулась… і забрала тебе за собою.

Він усміхнувся. Ледь помітно.

- Ти нічого не забрала, - відповів він. - Я сам пішов. Ще тоді, коли вибрав тебе.

Між ними спалахнув вогонь. Не полум’я - єдиний подих світла, що тремтів, мов серце, яке боїться зупинитись.

Арія простягнула руку. Каель зробив те саме.

Їхні долоні не торкнулися - між ними залишалась тонка відстань, наповнена клятвою.

- Вона тріщить, - прошепотіла Арія. - Я відчуваю. Клятва - як міст. І він ось-ось впаде.

- Тоді дозволь мені бути тим, хто стоятиме до кінця, - відповів Каель. - Навіть якщо впаду.

Вона похитала головою. В очах - сльози, які не падали.

- Я не дозволю тобі померти через мене.

- А я не дозволю тобі жити, думаючи, що ти - прокляття, - тихо сказав він. - Ти - мій вибір.

Світло між ними здригнулося.

Клятва спалахнула - востаннє, по-справжньому. Золотий вогонь переплівся з срібним, створюючи щось нове - пісню, яку не співали вголос.

- Якщо ти розірвеш її… - почав Каель.

- Я знаю, - відповіла Арія. - Я втрачу частину себе.

Він дивився на неї довго. Так, як дивляться, коли хочуть запам’ятати назавжди.

- Тоді збережи іншу, - сказав він. - Ту, яка ще вміє любити.

Світ почав розпадатися. Образ Каеля тьмянів.

- Я знайду шлях, - прошепотіла Арія. - Навіть якщо він проляже крізь попіл.

- Я чекатиму, - відповів він. - Навіть якщо серце не б’ється.

І світло згасло.

Арія відкрила очі - самотня, з тремтячою клятвою на руці й ясним розумінням: часу більше немає.

***

Арія сиділа нерухомо, притулившись спиною до холодної стіни.

Вона більше не плакала. Сльози - це коли ще є надія, що хтось інший врятує.

Тепер у ній була ясність - гостра, як лезо. Клятва не була помилкою. Вона була правдою. Але навіть правда іноді вбиває.