Розділ 17. Ім’я у попелі

Підземелля Академії дихало старістю й тишею. Тут не було вітру, але полум’я свічок хиталося, ніби щось невидиме проходило між ними.

Свічки стояли колом - кожна іншого кольору. Срібні тремтіли, мов місячне світло. Золоті горіли рівно, вперто. Рубінові пульсували, ніби в них билося серце.

У центрі кола стояла Ліора, стискаючи кристал обома руками. Всередині нього - світло. Не яскраве, не сліпуче. Живе.

- Вона тут, - прошепотіла Ліора, ніби боялася, що слово може злякати це світло. - Я відчуваю її.

Професор Дорн стояв трохи осторонь. Його голос, коли він почав закляття, був глухий і рівний - не як у лекційній залі, а як у храмі.

- Пам’ятай ім’я, яке було твоїм. Пам’ятай вогонь, який не знищив. Пам’ятай серце, що обрало жити.

Повітря згусло. Кристал у руках Ліори став гарячим - вона здригнулася, але не відпустила.

І тоді світло вирвалося назовні.

Спершу - лише тінь. Без обличчя, без тіла. Контур із попелу й жару, що тремтів, немов не знав, у якій формі існувати.

Ліора впала на коліна.

- Аріє… - її голос зірвався. - Будь ласка. Якщо ти мене чуєш… повернись.

Тінь нахилилася. І вперше в цьому місці щось заговорило - не словами, а теплом.

- Моє ім’я… - прошепотіло воно.

І свічки здригнулися разом.

Кристал тріснув.

Не з гуркотом - з тихим, майже ніжним звуком, як лід на воді. Світло вибухнуло - і так само раптово зникло.

Настала тиша.

На холодному камені лежала дівчина.

Бліда. Нерухома. З попелом у волоссі й на віях, ніби вона пройшла крізь пожежу й вийшла з неї живою.

- Арія… - Ліора підповзла ближче, боячись торкнутися, ніби могла зламати диво. Її пальці нарешті знайшли руку Арії - теплу.

- Ти тут… - прошепотіла вона. - Ти справді тут.

Арія вдихнула.

Повітря ввірвалося в груди різко, боляче. Вона здригнулася, ніби світ упав на неї всією вагою.

Очі розплющилися.

У них було небо. І вогонь. І щось третє - тиша, якої не буває в живих.

Вона повільно сіла, притискаючи руку до грудей, наче перевіряючи, чи серце ще на місці.

- Я пам’ятаю, - сказала вона хрипко.

Дорн напружився.

- Що саме? - тихо спитав він.

Арія повела поглядом по колу свічок, по камінню, по Ліорі.

- Вогонь. Клятву. Її… - вона замовкла. - Я пам’ятаю все.

Пауза.

І вже тихіше, майже зі страхом:

- Але себе… - вона ковтнула повітря. - Себе я пам’ятаю не повністю.

Ліора насупилася.

- Як це?

Арія опустила погляд на свої долоні.

Попіл під шкірою світився тонкими візерунками, мов жилки срібла. Але між ними - порожнеча. Наче шматок чогось вирвали.

- Я повернулась, - сказала вона. - Але частина мене залишилась там.

Вона підвела очі.

- Я більше не відчуваю страху… І не відчуваю… радості так, як раніше.

Дорн повільно кивнув.

- Це і є ціна, - сказав він. - Ти повернулась тілом і пам’яттю. Але емоції… вони не всі пішли за тобою.

Ліора зблідла.

- Це можна повернути?

Арія не відповіла одразу. Вона дивилася на полум’я свічки - і знала: воно прекрасне. Але не відчувала тепла.

- Можливо, - сказала вона нарешті. - Якщо я згадаю своє ім’я повністю.

І десь далеко, крізь камінь і світ, щось тихо відповіло їй жаром.

***

Кабінет професора Дорна був напівтемний - важкі штори затримували світло, ніби навіть день тут не наважувався зайти повністю. У повітрі стояв запах старого паперу, металу й попелу - той самий, що завжди з’являвся після сильних магічних втручань.

Арія сиділа на високому дерев’яному стільці, поклавши руки на коліна. Вона здавалася спокійною - надто спокійною для тієї, хто щойно повернувся з небуття.

- Не рухайся, - тихо сказав Дорн.

Він обережно провів пальцями над її зап’ястком, не торкаючись шкіри. Срібні візерунки під нею відгукнулися - спалахнули, мов тонкі жили світла.

- Ти бачиш це? - спитав він.

Арія кивнула.

- Вони рухаються, - сказала вона рівно. - Коли я думаю. Коли згадую.

- Це не просто слід клятви, - Дорн насупився. - Це… твоя кров.

Він узяв маленький кристалічний інструмент, підніс до її долоні. Срібне світло відбилося від нього - і в ту ж мить повітря в кабінеті завібрувало.

- Срібна кров, - повільно промовив він. - Востаннє я бачив згадки про таке лише в доакадемічних текстах. Про тих, хто був не просто носієм магії… а її пам’яттю.

Арія опустила погляд на свої руки.

- Вона теж мала таку кров, - сказала вона. Це не було питанням.

Дорн мовчав кілька секунд, а потім кивнув.

- Попеляста Відьма. Так. Для неї магія не була вибором. Вона була… спадком.

Арія стисла кулаки. Срібні візерунки зреагували миттєво - спалахнули яскравіше, немов щось усередині неї здригнулося.

- Вона говорить зі мною, - сказала Арія глухо. - Не словами. Спогадами. Відчуттями. Іноді я не розумію, де закінчуюся я… і де починається вона.

Дорн повільно опустився на стілець навпроти.

- І що ти відчуваєш, коли вона поруч?

Арія замислилась.

- Спокій, - відповіла вона після паузи. - Силу. Впевненість, що світ можна спалити - і це буде правильно.

Вона підняла очі.

- І це лякає.

Дорн зітхнув.

- Бо це не людське, - тихо сказав він. - Це мислення полум’я. Вогонь не сумнівається. Він або горить, або ні.

- А я сумніваюся, - різко сказала Арія. - Я не хочу бути лише її продовженням. Не хочу жити, знаючи, що кожен мій вибір - уже зроблений до мене.

Вона підвелася. У кабінеті на мить потемнішало - свічки здригнулися.

- Я бачила, чим усе це закінчується, - сказала вона. - Світ згорає. Знову. І щоразу - з любові.

Дорн уважно дивився на неї.

- Любов і є найнебезпечнішою формою магії, Аріє, - промовив він. - Бо вона не знає меж.

- Але я хочу знати, - твердо сказала вона. - Я хочу обирати. Не як Відьма. Не як легенда. Як я.