Розділ 16. Сірий простір

Тиша не настала - вона була завжди.

Арія стояла серед неї, і не могла сказати, коли саме перестала падати. Чи падала взагалі. Тут не існувало напрямків. Не було вгору й униз, не було повітря, яке можна вдихнути, і не було землі, що тримала б вагу тіла.

Попіл зависав навколо - нерухомий, як спогади, які не наважуються згаснути. Він не торкався шкіри, не осідав на віях, не сипався. Просто чекав.

Арія подивилася на свої руки.

Вони були її - і водночас ні. Світлі, майже прозорі, мов складені з туману й пам’яті. Вона стиснула пальці - і не відчула сили. Лише відлуння руху.

- Я… - голос зірвався, ніби не мав, за що зачепитися. - Я жила?

Слова розчинилися в тиші, не залишивши сліду. Арія зробила крок уперед - і простір не зрушив. Не змінився. Не відповів. Тут ніщо не опиралося і ніщо не підкорялося.

- То ось як це виглядає, - прошепотіла вона. - Кінець.

-Ні.

Голос був поруч. Не гучний. Не різкий. Знайомий.

Арія різко обернулася.

З туману виступила постать жінки. Висока, темна, ніби виткана з тіні та жару. Її волосся спадало важкими хвилями, схожими на золу після пожежі. Очі світилися - не яскраво, а глибоко, як вуглини, що ще пам’ятають полум’я.

- Це не кінець, - повторила вона. - Це пауза між вдихами.

Арія відступила. Серце - якщо воно тут існувало - стиснулося.

- Хто ти? - спитала вона. - І де я?

Жінка дивилася на неї довго. У її погляді не було ані злості, ані жалю. Лише… впізнавання.

- Ти між, - сказала вона. - Між тим, ким була. І тим, ким станеш.

Вона зробила крок уперед - і попіл довкола здригнувся, мов почув її.

- А я… - жінка злегка нахилила голову, - та, кого світ не зумів забути. Хоч дуже намагався.

Арія відчула, як щось у ній відгукнулося. Не спогад. Не образ. Рідне тепло.

- Попеляста… Відьма, - прошепотіла вона, сама не знаючи, звідки прийшло це ім’я.

Жінка усміхнулася. Повільно. Сумно.

- Так мене називали, - відповіла вона. - Коли боялися вимовити моє справжнє ім’я.

Вона простягла руку - і тінь на мить стала світлішою.

- Я - перша. Та, з якої почалися пісні. Та, кого назвали прокляттям, бо не витримали любові.

Арія ковтнула повітря, якого не існувало.

- А я? - спитала вона. - Хто я тепер?

Погляд Відьми став м’якішим.

- Ти, Аріє Сольвейн, - її голос був тихий, але впевнений, - ще не згасла.

Вона підійшла зовсім близько.

- І якщо світ знову пам’ятає мене… то це означає лише одне.

Попіл навколо них заворушився, мов жива істота.

- Ти - моя остання пісня.

І вперше відтоді, як усе скінчилося, Арія відчула не страх.

А сенс.

Попіл довкола здригнувся.

Не різко - радше так, як здригається вода перед хвилею. Арія відчула це не шкірою, а десь глибше - у тій частині себе, де колись жило серце.

- Подивись, - мовила Відьма.

Вона не вказувала рукою. Тут не було потреби в жестах. Простір слухався наміру.

Попіл почав рухатися. Повільно, майже обережно, ніби боявся злякати пам’ять. Він збирався за спиною Арії, накладався шар за шаром, і кожна іскра тремтіла, мов жива.

- Це… я роблю? - прошепотіла Арія.

- Ні, - відповіла тінь. - Ти дозволяєш.

Коли Арія озирнулася, за її плечима вже не було порожнечі. Попіл сплівся у крила - широкі, ламкі, сяйливі. Вони не були важкими, але й не були легкими. Вони були… правдивими.

- У кожного з нас є крила, - сказала Відьма. - Одні народжуються з плоті. Інші - з втрат.

Арія зробила крок - і простір піддався. Другий - і тиша розійшлася, мов тканина.

Вона здійнялася. Не вгору. Всередину.

Світ навколо почав змінюватися. Сірість тріснула, і крізь неї прорвалися уламки спогадів - не її власних, але таких знайомих, що від них стискалося горло.

Ліора - з попелом на пальцях, схилившись над старою книгою. Дорн - мовчазний, з поглядом, сповненим провини й віри. І Каель.

Він стояв серед тронної зали, самотній, з долонею, притиснутою до зап’ястка. Знак клятви тьмяно світився - не як полум’я, а як жар під попелом.

Арія здригнулася.

- Вони… чують мене? - спитала вона.

- Вони пам’ятають тебе, - відповіла Відьма. - А пам’ять - найсильніша форма магії.

Образи змінювалися швидше. Сміх. Крик. Вогонь. Дощ. Її ім’я - у різних голосах, з різними інтонаціями.

- Я залишила їх, - прошепотіла Арія. - Я втекла.

Відьма стала поруч, її тінь лягла на попіл, як ніч на жар.

- Ти врятувала їх, - сказала вона. - Але врятувати світ - не означає залишитися в ньому.

Арія опустила погляд. Крила за її спиною затремтіли.

- Тоді як повернутися? - запитала вона. - Що я маю зробити?

Тінь дивилася на неї довго. Занадто довго.

- Щоб повернутися, - мовила вона нарешті, - ти маєш знайти те, що втратила, коли згоріла.

- Моє тіло? - тихо.

- Ні.

Відьма торкнулася грудей Арії - і дотик був теплим.

- Ім’я.

Світ навколо здригнувся.

- Без імені, - продовжила вона, - навіть полум’я не знає, за що горіти.  Ти - більше, ніж жертва. Більше, ніж спадок. Але поки ти не назвеш себе - ти залишишся тут. Між.

Арія заплющила очі.

І в тиші, що знову почала дихати, вона відчула: десь глибоко, під шарами попелу й болю, щось ще чекає на своє ім’я.

***

Тронна зала була надто великою для однієї людини.

Світло падало крізь високі вікна, ковзало по холодному каменю, але не зігрівало. Золото оздоб тьмяніло, немов і воно знало: корона втратила свій сенс.

Каель сидів на нижчому сходинку трону. Не на самому троні - ніби боявся, що камінь під ним ще пам’ятає вагу батька.

Тиша тут була іншою, ніж уночі. Вона не заспокоювала - вона тиснула.

- Ваша Величносте, - голос Нолана прозвучав обережно, майже пошепки, хоча в залі не було нікого, - Рада збереться за годину. Народ чекає рішень.