Розділ 15. Пісня попелу

Академія ще не встигла оговтатись від нічних видінь та шепоту крові.  Коридори пахли паленим воском, старими рукописами й страхом, який ніхто не наважувався озвучувати.

Студенти ходили тихі, мов привиди. Професори говорили пошепки. І навіть стіни, здавалося, слухали.

Але найгірше було інше - небо над Аурісом перестало бути синім.  Другу добу темні хмари висіли над Академією, збираючись у щось більше, ніж просто буря.

Арія відчувала це під шкірою - як пульс, як подих, як попередження.  Її сила росла. І разом із нею - наближалася катастрофа.

“Вони йдуть.”

Шепіт, що прийшов із глибини крові. І вона знала: час настав.

Грім розпанахав небо так різко, що вікна головного корпусу здригнулися, наче живі. Академія прокинулась відразу - двері грюкали, у коридорах лунали кроки й приглушені вигуки.

Арія відчула удар сили першою. Не звук, не світло - коливання в магії, різке й холодне, як лезо.

Вона вискочила у коридор, де вже юрмилися студенти, перелякані, з розпатланими волоссям і книгами в руках.

- Аріє! - Ліора підбігла до неї, дихаючи уривчасто. - Ти це відчула?

- Так. Це не буря. Це…

Вона не встигла закінчити. Зовні - рев, такий потужний, ніби сама земля намагалася попередити. Вони вибігли на подвір’я.

Туман стояв стіною, густий, як молоко, але чорний по краях, немов обпалений вогнем. Із цього туману випливали силуети - повільно, упевнено.

Фігури в білих мантіях. Вбрання - як савани. На капюшонах - знак ворона, чорний, витесаний з кістки.

- Орден Чистої Крові… - Ліора прошепотіла, і його слова затремтіли в повітрі.

Студенти скупчилися ближче до входу в головний корпус. Хтось плакав. Хтось тремтів. Хтось тримав руки, готові до заклинань - але голоси боялися зірватися на крик.

Арія зробила крок вперед.

Її волосся… світилося. Наче кожна волосинка пам’ятала вогонь, у якому вона щойно бачила минуле.

Сила піднімалась із грудей, повільна, гаряча, немов серце ставало світилом.

- Вони прийшли не по Академію, - сказала вона тихо, але всі почули.
- Вони прийшли по мене.

У тумані з’явилося перше обличчя в масці.

- Попеляста спадкоємиця… - пролунав хрипкий голос. - Клятва веде нас до тебе.

Ліора схопила Арію за руку.

- Ми не дамо тебе забрати!

Арія стиснула пальці, але її голос був спокійний - смертельно спокійний.

- А вони й не зможуть.

Наступний грім ударив просто над Аурісом. І разом із ним - напало півнеба.

Буря почалась.

Полум’я хапало повітря, наче хижак. Коли Арія вибігла в головний корпус, жар ударив їй у груди, а запах - гіркий, задушливий - одразу змочив очі слізьми.

Головна бібліотека горіла.

Не просто горіла - співала вогнем. Полум’я підіймалося до стелі, лизало старі дерев’яні балки, сипало іскрами на мармурову підлогу.

- Ні… - Арія прошепотіла й кинулась уперед.

Студенти розбігалися в різні боки. Книжки падали з полиць, наче птахи, що більше не можуть летіти.

Дорн стояв біля входу, обличчя чорне від кіптяви, мантія обпалена.

- Втечи, дівчинко! - вигукнув він, побачивши її. - Це не твоя війна!

- Вона - моя з першого дня, - відповіла Арія.

Її голос звучав не її голосом. Глибший. Сильніший. Рішучіший.

Вона побігла крізь дим. Густий жар обпікав шкіру, але не ранив - навпаки, вогонь відступав від неї на сантиметр, ніби впізнавав.

На столах валялися відкриті фоліанти - сторінки тремтіли від повітря, підсвічені знизу червоним світлом полум’я. Над головою тріснула балка - важка, палаюча, готова впасти.

Арія зупинилася перед нею. І підняла долоню.

- Не смій.

Вогонь… відступив.

Палаюча балка зависла в повітрі, немов щось невидиме підхопило її.  Полум’я на ній загасло, зменшившись до маленьких срібних іскор.

Арія навіть не зрозуміла одразу - це вона. Її сила. Її пам’ять. Її кров.

Вона схопила найближчі книги - старі томи з позначками стихийних формул, рукописи про магію предків, фрагменти пісень.

Пергамент почав тліти в її руках.

- Ні! Прошу, не зараз… - її голос зривався.

Сторінки спалахнули… Але не згоріли.

Срібне полум’я - те саме, що вона бачила в видіннях - охопило книги, перетворюючи їх не на попіл, а на чисте світло. Вони світилися, мов кристали.

Дорн завмер. Він бачив багато вогню у своєму житті… але такого - ніколи.

- Аріє… що ти робиш? - він тихо вимовив.

Вона дивилася на срібний вогонь на своїх долонях і вперше не тремтіла.

- Те, що робила вона… - прошепотіла Арія. - Те, що робила Попеляста Відьма.

Полум’я за спиною вибухнуло, розчахнуло стіну. У отворі з’явилися силуети людей Ордену - їхні маски тьмяно відбивали вогонь.

Один із них мовив:

- Вона пробудила пісню попелу. Схопити.

Арія розвернулася - волосся розліталось навколо, свічки гасли, від неї тремтіло повітря.

Срібний вогонь у руках був тихий. Але небезпечний.

Живий.

***

Над палацом Вендраерів стояла тиша, така важка, що могла б розчавити. Навіть вій ветер не наважувався шелестіти гілками у внутрішньому дворі.

У тронній залі - порожньо. Лише золоті стовпи тремтіли в напівтемрві, відбиваючи блискавки за вікном.

Каель стояв біля дверей покоїв короля. Йому здавалося, що він тут уже годину, день, тиждень - час більше не слухався.

Двері прочинились. Вийшов Нолан, блідий, змучений, з приглушеним вогнем у погляді.

- Ваша Високосте… - почав він обережно.

- Кажи, - прошепотів Каель. Голос був сипким, майже чужим.

- Академія палає.

Мов грім пробіг по хребту.

Каель закрив очі на мить - бачив перед собою те, що не бачив ніхто:
двір Аурісу, залитий світлом, Арія, що стоїть серед полум’я і її очі - попелясті, срібні… незнищенні.

- Вона в небезпеці, - він сказав, навіть не питаючи.