Розділ 14. Шепіт крові

Ніч у Академії була надто тиха. Така тиша буває тільки після бурі - коли вітер ще пам’ятає, що кричав, але вже не має сил. У кімнаті Арії горіла лише одна свічка, і її вогник тремтів, наче вагався: світити чи згаснути.

Арія прокинулася різко, наче хтось торкнувся її плеча.

Спершу вона подумала, що це сон. Але тоді відчула - зап’ясток пульсує. Гаряче. Болісно. Глибоко.

Вона піднімає руку - і в напівтемряві бачить тонку лінію світла, що йде вздовж її вени. Срібна. Майже металічна. Ніби під шкірою блискавка повільно шукає шлях до серця.

- Це… що зі мною? - шепоче Арія сама до себе.

Клятва на зап’ястку теж світиться - не рівним сяйвом, а пульсацією. У такт її серцю. У такт чиємусь ще.

Вона обережно торкається кінчиком пальця срібної жилки - і в ту ж мить повітря стискається навколо. Свічка гасне. Підлога під ногами ніби провалюється. І світ розтікається червоним сяйвом, наче кров розлилася по склу.

У вухах звучить шепіт - знайомий і чужий водночас.

“Не бійся. Це не сон. Це пам’ять.”

Арія вдихає, але повітря пахне не її кімнатою, а старим попелом і розжареним металом.

Вона моргає - і вже стоїть у зовсім іншому місці.

Залитий червоним світлом тронний зал… з минулого.

Попіл здіймається під ногами, кружляє навколо неї, мов танець тіней.  Світло стає густим, наче рідина, і Арія відчуває, як її тіло втрачає вагу. Їй здається, що вона падає - але насправді піднімається. У щось вище. У щось древнє.

Коли червоні відблиски торкаються її шкіри, вона чує серцебиття.  Чуже. Сильне. Сонячне.

І тоді вогонь розсувається - мов відкриваються двері.

Арія робить крок уперед… і входить у пам’ять, яка ніколи їй не належала, але завжди була її.

Повітря густе, важке, гаряче від вогню, що палає всіма відтінками золота й червоного. Перед Арією - зал стародавнього замку. Стіни вкриті рунами, які тремтять, ніби реагують на її присутність. Стеля тріскає, штукатурка сиплеться, десь далеко чути удари тарана - облога триває.

А тоді вона бачить… себе.

Або ту, ким вона була колись.

Жінка стоїть посеред залу, у чорній сукні, яка переливається попелом. Її волосся - темне, ніби зроблене з диму. Очі - палають теплим, золотим вогнем, який не може бути людським.

Попеляста Відьма.

Арія відчуває, як її долоні тремтять - не від страху, а від впізнавання.

Перед Відьмою стоїть чоловік у золотих обладунках. Високий. Сильний. Стриманий. Його очі - небо перед грозою.

Король Сонця.

Він дивиться на неї так, ніби це його останній день у світі, і остання людина, яку він хоче бачити - це вона.

- Ти не повинна була приходити, - його голос тремтить від напруги. - Наш союз - проти закону богів.

Відьма робить крок до нього. Вогонь під її ногами розступається, як слухняне створіння.

- Але жоден закон не сильніший за клятву серця, - її голос спокійний, м’який і страшно сильний.

Він на мить заплющує очі, ніби від цього болю немає ліків.

- Якби світ знав, що я зробив заради тебе…

Вона торкається його лиця. Вогонь навколо спалахує, але не обпікає.

- Світ не прийме того, що ми створили, - каже він тихо. - Вогонь повинен мати одного господаря.

Вона усміхається - сумно, гірко.

- Тоді нехай світ згорить, якщо відмовляється бачити правду.

І вони торкаються долонями.

В ту мить повітря навколо обертається у вихор полум’я.
Руни на стінах засвічуються. Світу здається замало, щоб вмістити їхнє світло.

Голос, далекий, ніжний, але сповнений трагедії, шепоче Арії:

“Тоді народилося полум’я, яке світ не міг прийняти.”

Арія відчуває, як її серце стискається. Вона відчуває біль Відьми.  Прагнення Короля. Любов, що була сильнішою за богів - і за сам час.

Та світ довкола вже темнішає - передвісник третьої сцени.

Полум’я стихає… і світ різко змінюється.

Арія - все ще всередині видіння - бачить той самий зал, але тепер він огорнутий тінню. Стіни дрижать від криків. Двері вибивають тараном.  Дим стелиться низько, ніби хтось задушує вогонь руками.

Попеляста Відьма стоїть перед Королем. Її очі світяться… але вже не теплом. В них - тривога.

- Вони вже тут, - каже вона. Голос рівний, але в ньому чути надлом.

Король дивиться на двері, що тріскають від ударів.

Тріщини на дереві нагадують блискавки. З кожною секундою вони ширшають.

- Я можу їх зупинити, - Відьма простягає руку. Вогонь збирається навколо неї, як живий. - Ти повинен тільки…

- Ні.

Один склад - і весь світ завмирає.

Вона повільно повертає до нього голову.

- Що - ні?

Король робить крок назад. Його пальці стискають руків’я меча так сильно, що метал скрипить.

- Якщо я оберу тебе… королівство впаде.

- Якщо обереш світ - зруйнуєш мене, - відповідає вона тихо.

Двері позаду з грохотом відчиняються. У зал вриваються воїни у золотих мантіях - Світлі Вартові, ті, хто служить сонцю, а не людям.

- Ваша Високосте! Відступайте! - кричить один із них.

Король не рухається. Він дивиться тільки на неї.

- Те, що ми створили… не може існувати, - каже він, і голос зривається. - Ні для світу. Ні для богів. Ні для мене.

Відьма раптом усміхається.

Не гнівно. Не божевільно. Сумно.

- Ти вже вибрав. Навіть якщо ще не сказав цього вголос.

Король опускає меч.

Мовчання гримить гучніше за будь-який удар.

Вогонь навколо Відьми блимає, ніби теж щось розуміє. Пополу в повітрі стає більше - він лягає на підлогу, на її плечі, на її руки.

- Я довіряла тобі своїм вогнем, - шепоче вона.

- Я довіряв тобі своїм серцем, - відповідає він. - І саме тому… я мушу тебе зупинити.

Вона заплющує очі на мить.

Коли відкриває - вони вже не золоті. Вони - сріблясто-білі. Біль змішується з силою, що народжується всередині.