Розділ 13. Троянди й попіл

Дощ барабанив по вітражах головної зали, і кожна крапля ніби відлунювала тими подіями, що нещодавно струснули Академію. Світло вітражів розбивалося на підлозі кольоровими плямами, але ця краса була крихкою - як скло, що може тріснути від першого сильнішого дотику.

На підході карета з гербом палацу здіймала туман. Люди зупинялися в розпачі й на мить затамовували подих - прибуття придворної магині завжди означало, що справи серйозні. Двері розчинилися, і з темряви вийшла вона: Селін Арден. Мантія темного золота спадала важко, ніби вбирала у себе дощ; кожен її крок був вирахуваний, кожне рухання - неначе частина тайного ритуалу.

Ренс зустрів її під входом, обличчя ректорське - спокійне, але очі стиснуті. Його поклик звучав офіційно, але була в ньому й тінь полегшення - крапелька влади знову ускладнювалася чимось зрозумілим.

- Панна Арден, - проголосив він, роблячи реверанс, як заведено у таких місцях. - Академія до ваших послуг.

Селін кивнула, але її відповідь була прохолодною й короткою.

- Мені потрібна не Академія.

Вона зробила крок уперед і промовила так, ніби в кожному слові була вага корони:

- Мені потрібна вона.

У ту мить Арія, що стояла трохи в тіні колони, відчула, як повітря навколо стискається. Вона йшла не першою до цієї зустрічі - але зараз почувалася, наче центр старого й лячного декору. З її грудей вирився тихий звук, більше внутрішній - серце, що б’ється швидше.

Погляди зустрілися.

Селін подивилася так, наче розглядала стару монету: гладка, знайома річ, але з тріщиною, що розповідала історію.

- Ви схожі на неї, - прошепотіла вона, голосом, який не так звучав, як обіцяв, а скоріше - вирок. - Дуже.

Арія відчула, як під шкірою щось стислося. Клятва під зап’ястком відгукнулась ледве помітним жаром. Люди навколо не рухалися - ніби в стіні часу з’явився хтось, хто може викреслити їхні долі.

Ренс посміхнувся невпевнено:

- Панно Сольвейн, дайте можливість панні Арден оцінити наше обладнання. Вона приїхала з королівської ради з дорученням.

Селін знову кивнула, але її погляд не знімався з Арії.

- Я не оцінюватиму обладнання, - сказала вона тихо. - Я хочу подивитися на обличчя тієї, що може стати загрозою. І хочу знати - хто саме має носити це ім’я: спадкоємиця чи легенда.

З вуст Селін це прозвучало не як питання, а як умова. Вона простягнула руку, і голос її став трохи гіркішим:

- Дайте мені пів години з панною Сольвейн наодинці.

Ренс втратив на мить колір з обличчя - попросити прихильно, але і пояснити, наскільки делікатною є ця зустріч, означало зрадити академічний протокол. Він поглянув на Арію - на ту, що стояла, як статуя, але з очима, що не дозволяли її зламати.

Арія сама не знала, чи була готова. Частина її хотіла відступити, сховатися далі в коридор, де попіл та світло були лише тінями. Але інша частина - та, що спалахувала жаром зсередини - тягнулася вперед. Вона крокнула назустріч.

Селін, не кажучи ні слова, зробила крок назустріч теж. Коли їхні відстані зменшилися до однієї дихальної нитки, Селін нахилила голову - майже вітання, майже повага, але в ній не було тепла.

- Ви говорите, що вона схожа на мене, - Арія промовила твердим, але тихим голосом. - Якщо це правда - скажіть прямо: хто я для вас?

Селін глянула в її очі, мов читаючи сторінку, що давно вивітрилася.

- Ви - закономірність, дівчино. Наслідок давнього договору. Але люди бояться наслідків. Тож я прийшла дізнатися, чи варто вести цю історію далі - чи краще її закінчити, перш ніж вона встигне повторитися.

Слова Селін - як крижана стріла. Дехто з присутніх оторопів, хтось викликав на обличчя належну позицію байдужості. Але Арія почула в кожному слові прихований підтекст: не тільки загрозу, а й пропозицію випробування.

- Якщо ви шукаєте причини, - відповіла Арія тихо, - знайдете більше питань, ніж відповідей. Я не просила цієї стихії. Але я - тут.

Селін ледве посміхнулась, і в тій усмішці було і страшне знання, і виклик.

- Дуже добре, - сказала вона. - Одна умова: ніхто не заважатиме нашій розмові.

І, не чекаючи дозволу, повела Арію в сторону тихої кімнати, де під вікном дощ стікав довгими смужками, а за стінами зберігалися шепоти минулого.

Коли двері зачинилися за ними, у головній залі залишився осад - відчуття, що щось старе вирвалося на поверхню. Попіл на підлозі повівся легеньким вітром, ніби віддаючи шану тому, що почалось.

Аудиторія професора Дорна завжди пахла металом, сухими травами та спаленим цукром. Але сьогодні цей запах був змінений - різкий, холодний, наче срібло, що довго лежало під дощем. Селін Арден сиділа на першій лаві, спершись на долоню так, ніби слухала, але кожен м’яз її тіла підказував: вона спостерігала.

Особливо за Арією.

Професор Дорн ходив між столами, намагаючись зберегти звичний ритм уроку, але кожен його крок був трохи надто точним, надто обдуманим. Селін зупинила навіть його.

- Сьогодні, - сказав Дорн, надто спокійно, - ми спробуємо провести реакцію зі змішаними компонентами світла й тіні.

Він ковзнув поглядом на Арію.

- Панно Сольвейн, спробуйте формулу № 7. У вас вона… виходить переконливо.

Селін нахилила голову, немов завмерлий мисливець, що слухає рух здобичі в траві.

Арія підійшла ближче до столу. Її руки трохи тремтіли, але не від страху - від того, як клятва на зап’ястку оживала щоразу, коли поруч з’являлася Селін.

Вона влила сріблясту есенцію у пробірку, додала кілька крупинок попелу - і рідина почала світитися. Повільно, але рішуче.

- Цікаво… - тихо промовила вона.

- Цікаво? - пролунало у відповідь позаду.

Арія здригнулася. Селін стояла так близько, що її подих ковзнув уздовж шиї.

- Це не цікаво, дитино, - сказала вона м’яко, але з холодним металом під тонкою поверхнею голосу. - Це небезпечно.

Селін витягла руку й легенько торкнулася зап’ястка Арії.