Розділ 12. Сонце над попелом

Портальна карета зупинилася різко, ніби вдарилася в невидиму стіну.
Усередині ще пахло магією - гарячою, струмлячою, живою. Але варто було Каелю ступити назовні, як усе це згасло разом із дзенькотом металевих коліс.

Палац Вендраерів здіймався над столицею, мов вирізаний із застиглого сонця. Мармурові сходи тягнулися до неба, білі, майже сліпучі. Але блиск був оманливим - у повітрі відчувалася холодність, суха і порожня, ніби сам палац давно перестав дихати.

Охоронці в золотих латах стояли в три ряди, їхні обличчя були спокійні, але очі - приглушено-тривожні. Коли принц проходив повз, кілька з них ледь-ледь схилили голови.

Не зі страху. Не з поваги. А з жалю.

Цього Каель терпіти не міг - більше, ніж погляди ворогів.

Коридори палацу були довгими та порожніми. Підлога настільки відполірована, що відбивала його фігуру - тінь, що рухалася вперед, навіть коли він сам хотів би зупинитися.

Десь високо за стінами глухо гримів дзвін - опівнічний, важкий.
Він завжди дзвонив так, коли хтось у королівському домі був близький до смерті.

Кімната короля була відчинена.

Він увійшов так тихо, ніби боявся розбудити час.

Король Вендраер - колись грізний правитель, що піднімав руку, аби зупинити бурю - тепер лежав нерухомо серед темно-золотих простирадл.
Його шкіра була сірою, губи потріскані, а по венах повільно проповзали темні, майже чорні смуги.

Поруч стояв золотий посох - символ влади. Його кінчик потемнів, ніби його обпік вогонь.

Каель підійшов ближче.

- Батьку…

Його голос уперше за довгий час зламався. Це був не голос принца.
Це був голос сина, який надто рано дізнався, що світ не рятує нікого.

Король не відповів. Лише його грудна клітка здригнулася - тихо, болісно.

З тіні між колонами виринула фігура у темному.

- Він не чує тебе, - сказала Селін Арден, ступаючи вперед. Її мантія блимнула золотистими відблисками, мов вогонь у холодному металі. - Але його кров - чує. І вона гниє.

Каель стиснув кулаки. Але не сказав ні слова. Бо знав: це лише початок.

Лікар, худорлявий чоловік із нервовими пальцями, стискав край ковдри, коли Каель підійшов ближче.

- Нам… потрібно показати, Ваша Високосте, - прошепотів він, і голос задрижав. - Він марив усю ніч.

Каель кивнув. Усередині нього вже здіймалося щось темне - тривога, яка пахла попелом. Він її знав. Він відчув її тієї ночі, коли Арія зникла зі свідомості після ритуалу.

Лікар обережно відгорнув рукав короля.

Каель завмер.

По батьковій руці, від зап’ястка до плеча, простягалися темні смуги, мов застиглі річки попелу. Вони тягнулися вглиб тіла, під шкіру, дихали - так, дихали - ледь помітним тремтінням.

Наче щось живе повільно повзло його венами.

- Це не… природне, - ледве вимовив Каель.

З тіні праворуч вийшла Селін Арден.

- Звісно не природне. Те, що сталося в Академії… залишило відлуння. - Її голос був рівним, холодним, мов лезо.

Каель різко обернувся.

- Я не дозволю звинувачувати її. Ти поняття не маєш…

- О, повір, я маю, - Селін переступила ближче. - І більше, ніж ти хотів би знати.

Вона торкнулася пальцями повітря над рукою короля. Темні смуги відреагували - здригнулися, наче живий організм, який захищається.

- Це те, що лишає після себе магія попелу. Стара, заборонена. Та, що колись належала королеві-відьмі.

Каель відчув, як щось холодне стискає його груди.

- Ти хочеш сказати, що… це пов’язано з Арією?

Селін повільно повернула до нього голову - її очі світилися крижано-золотим, наче відбивали його страх.

- Коли ти уклав клятву з нею… ти відкрив канал. Невидимий, але реальний. Канали клятв не знають меж. Вони діляться всім. Силою. Болем. Слабкістю. І… прокляттями.

Вона зробила паузу, щоб кожне слово впало, мов камінь.

- Усе, що торкнулося дівчини… тепер торкається й короля.

Каель ступив до неї, майже впритул.

- Ти натякаєш, що вона винна.

- Ні, — голос Селін став тихішим, майже ласкавим. - Я кажу, що вона - ключ. Ключ, який може як відкрити двері… так і закрити їх остаточно.

Пальці Селін торкнулися посоха біля ліжка короля. Посох на мить спалахнув золотом - і погас.

- Це тіло тримається на залишках сили. Але якщо зв’язок між вами продовжить передавати темну енергію… Король… не витримає.

Лікар затремтів, але Селін говорила далі - твердо, вирішально:

- Є лише один спосіб розірвати ланцюг. Повністю. Остаточно.

Каель відчув, як його серце стислося.

- Який.

Селін відступила на крок, її силует у мерехтливому світлі здавався чужим, нелюдським.

- Арія Сольвейн має померти.

У кімнаті настала така тиша, що Каель почув власний подих - сухий, обірваний.

Вона навіть не кліпнула.

- Якщо вона загине… канал обірветься. І король виживе.

Каель уперся руками в стіл, щоб не зірватися. У голові було лише одне слово: ні. Але в грудях уже палав знак клятви. І цей біль був реальним. Він сказав лише одне речення - крізь стиснуті зуби:

- Я не дам тобі навіть наблизитися до неї.

Селін ледь посміхнулась. Темно. Повільно.

- Побачимо, принце.

І зникла так само тихо, як з’явилася.

Каель лишився біля ліжка батька, дивлячись на темні смуги на руці.

І вперше подумав:

А що як… вона справді в небезпеці не лише від Ордену, а й від мого власного дому?

***

Зала засідань Королівської Ради завжди вражала Каеля більше, ніж тронна. Не золотом чи високими колонами - а відчуттям, що в цьому місці слова важать більше, ніж мечі.

Сьогодні ж зала була схожа на розбурхану бурю.

Лорди говорили всі разом - голоси зливалися в клубок страху, обурення й прихованої люті.

- Орден Чистої Крові вже на кордонах столиці!