Розділ 11. Блиск попелу

Навіть коли вогонь згасає, попіл ще довго пам’ятає, що він горів.

Ранок після бурі завжди має особливий запах - вологість, попіл і трохи металу.

Але цього разу Академія зустріла Арію не просто спокоєм. Вона зустріла її порожнечею.

Зазвичай коридори “Аурісу” гули голосами студентів, сміхом, кроками, шелестом книг. Сьогодні - тиша стояла така густa, ніби її можна було торкнутися.

Арія ступила на холодні кам’яні плити - і пил, що вкривав їх тонким шаром, тихо спалахнув сріблом.

Вона зупинилася, серце вдарило швидше.

- …Це я? - шепнула вона в порожнечу.

Коли вона зробила наступний крок, сталося те саме: срібляста доріжка розгорталась за нею, ніби хтось малював її кроки світлом. Повітря все ще пахло димом, паленим деревом і чимось гострим, таким, що різало легені - залишок магічного бою.

На сходах Арія побачила сліди: темні плями, розірвані відбитки підошви, шматки обвугленого паперу. Все нагадувало про те, що тут відбулося зовсім недавно.

У великому вікні стояла Ліора.

Світло впало на її пов’язану руку - чорний бинт із кристалічним відблиском. Вона обернулась, коли відчула, як підлога тихо блиснула під кроками Арії.

- Ти теж це бачиш? - запитала Арія.

Міра кивнула, її погляд став насторожений.

- Усі бачать, Аріє… - її голос став тихішим. - Ти світишся. У буквальному сенсі.

Арія ковтнула. На кінчиках пальців лежав легкий попіл - і той м’яко світився, реагуючи на бієння її серця.

- Вони замкнули північне крило, - сказала Міра, відводячи погляд до темного коридору праворуч. - Кажуть, там досі чути голоси.

- Голоси? Кого? - Арія відчула, як по спині пробіг холод.

Ліора знизала плечима, але в її очах промайнуло щось сховане:

- Тих, хто був у тій лабораторії.

- Тарвейна? - ледве чутно.

Ліора заплющила очі.

- Усіх. Кажуть, їхні тіні не розійшлися. Магія, що вибухнула… вона все ще жива. І вона чіпляється за тих, хто був поруч із тобою.

Тиша запала ще густіша.

Арія стояла посеред коридору, оточена запахом кіптяви, світлом власних слідів і відчуттям, що Академія дивиться на неї. Неначе стіни намагаються запам’ятати її новий крок, нове дихання.

Щось у ній змінилося - не просто магія. Сама Академія тепер реагувала на неї так, ніби вона - тінь давнішої сили.

Ліора обережно простягнула руку.

- Аріє…

- Я не хотіла, щоб це сталося, - прошепотіла дівчина.

- Я знаю. Але іноді вогонь обирає не тих, хто цього хоче. А тих, хто може витримати.

Арія відвела погляд, і срібні крупинки попелу затремтіли навколо неї, немов дихаючи.

Після розмови з Ліорою, Арія ще довго стояла у коридорі, відчуваючи, як тиша тисне на неї з усіх боків. Здавалося, стіни дихають повільніше, коли вона поряд. Здавалося, повітря стає густішим. І найстрашніше - здавалося, що вона сама стала важчою. Іншою. Не зовсім собою.

Вона підняла долоню до світла - на шкірі, між лініями зап’ястка, тремтіли крихітні блискітки попелу. Вони пульсували в такт серцю.

- Це мине… - сказала вона собі.

 Але попіл на долоні відповів ледь помітним спалахом, ніби заперечуючи.

Коли Арія повернулась до гуртожитку, вона зрозуміла, що не може сидіти на місці. Усе її тіло було напружене, мов струна. У пальцях - постійне поколювання. У грудях - дивний жар, ніби хтось черкнув там кресалом.

Вона спробувала читати - але сторінки під пальцями тепліли.  Спробувала пити воду - але вона випаровувалася швидше, ніж треба.

І тоді вона почула це вперше. Ледь-ледь. Настільки тихо, що могла би списати на втому.

Шшш… Аріє…

Вона різко обернулась - нікого.

Але якщо прислухатись…  дуже глибоко… можна було вловити…
не звук… ні.

Дотик.

Наче хтось поклав долоню поверх її пальців. Теплий, знайомий, древній. І той дотик тягнув її вперед. Не силою. Не магією. Покликом.

Арія вийшла з кімнати.

 Стояла хвилину в темному коридорі, відчуваючи, як щось веде її далі. Ноги самі робили кроки. Це не було рішенням - це була необхідність, яка вкорінилась у крові.

Вона не розуміла, куди йде, доки не опинилася перед старими сходами вежі. Темні, майже забуті, вони тяглися вгору, де в повітрі ще відчувався запах давніх вогнів.

Арія вдихнула - і підняла ногу на першу сходинку.

Тремтіння в пальцях стало сильнішим. Той, хто кликав її, був саме тут.

Сходи старої вежі були холодні, як кістка. Тут завжди було порожньо - з того часу, як навчання володарів стихій перенесли в новий корпус. Тепер це місце уникали навіть сміливці: воно пам’ятало старі магічні дуелі, і, кажуть, інколи стіни повторювали давні бої.

Коли Арія ступила на перший щабель, підошви її черевиків загорілися срібним сяйвом.

- Чудово, - прошепотіла вона. - Тільки цього мені бракувало.

Другий щабель. Третій. На десятій сходинці вежа видала тихий, низький звук - ніби зітхнула. На останньому повороті, вгорі, щось блиснуло.

Арія вийшла на круглий майданчик. Тут повітря було прохолодніше, а стіни - колись прикрашені різнокольоровими фресками - тепер чорніли обгорілими плямами.

Одна фреска вціліла частково.

Вона зображала жінку - темне волосся, розвіяне вогнем, і руки, підняті над головою. Полум’я огортало її тіло, але на обличчі була не мука - велич.

Арія підступила ближче.

- Це…- її голос захрип. Вона не завершила.

Коли пальці торкнулись каменю, стався шелест - легкий, як подих.

І весь попіл на підлозі піднявся.

Повільно. Обачно. Наче вітав свою господиню.

Арія не дихала.

Попіл здіймався вище, обертаючись навколо неї сріблясто-сірою спіраллю. І потім спіраль раптом замерехтіла - й зібралась у повітрі в тонке слово: Пам’ятай.

Серце Арії пропустило удар.

- Що… пам’ятати? - прошепотіла вона.

Спіраль попелу здригнулась - і холодний голос пролунав прямо в голові.