Розділ 10. Жар у серці

Любов - це теж магія. Але жодна магія не триває вічно.

Тиша після вибуху була неприродною - майже живою. Глухою. Такою, що давить на барабанні перетинки, ніби хтось великий і темний прихилився вухом до світу, слухаючи, чи він ще дихає.

Арія прокидається зі зусиллям, наче пробивається крізь товщу каламутної води. Першим приходить не зір - запах. Різкий, їдкий, металевий. Запах крові, що змішався з ароматом обгорілих трав, розлитих еліксирів і чорного попелу, який хрумтить під пальцями.

Вона намацує долонею підлогу - холодну, нерівну. Шкіра на пальцях чутлива, чорнильно-срібна. Вона відсмикує руку: її долоні світяться.

Срібним, колючим сяйвом, що пульсує в такт серцю.

- Аріє… - шепіт, який звучить ніби з іншої кімнати.

Глухий, утомлений. Зламаний.

Вона обертається різко й одразу кривиться від болю в боці.

Ліора сидить, притулившись спиною до перекинутого столу. На її плечі - нерівна рвана рана, перев’язана шматком сорочки когось із студентів. Волосся липне до скроні, на пальцях - згустки засохлої крові.

- Роан?.. - Арія ледве знаходить у собі голос. Наче кожне слово - уламок скла в горлі.

Міра не каже одразу. Спершу вдихає. Повільно, обережно, ніби вчиться дихати вдруге.

Потім хитає головою.

- Його… вже немає.

Світ зупиняється.

- Він… - Ліора ковтає, - він кинувся між тобою і заклинанням лідера Ордену. Просто… встав. Навіть не подумав.

 Короткий усміх. Болісний.

- Це було так по-тьмяному героїчно…

Арія закриває обличчя руками, але сліз немає. Лише тремтіння. Дике, некероване. І світло з її пальців робиться різкішим.

- Це все через мене, - голос глухий. - Вони прийшли за мною. Якби я не…

- Стоп. - Ліора, попри біль, тягнеться, бере її за зап’ясток. Попіл злітає навколо них легким вихором.

- Якщо вони прийшли за тобою, це означає тільки одне: ти їм потрібна. Ти - небезпечна для них. А небезпечних не жаліють. Їх бояться.

Арія підводиться на ноги. Коліна підкошуються - світ на мить пливе.  Вона торкається стола для рівноваги і відчуває, як дерево під долонею… загоряється слабким вогником. Вона різко відсмикує руку.

- Це прокляття, - прошепотіла вона. - Я бачу, як воно росте всередині.

- Це не прокляття, - відповідає Ліора твердо. - Це сила. - вона піднімається, стискаючи зуби. - Ти не Відьма. Але в тобі - щось від неї. І, чорт забирай, це може стати тим, що нас врятує.

Арія озирається навколо. Лабораторія більше не схожа на знайому аудиторію. 

Це руїна.

Скло всіяло підлогу, як лід на зимовому озері. Стіни почорніли. На старій дерев’яній кафедрі - сліди пальців, що розплавили дерево до тліючих борозен.

А в самому центрі кімнати - невелика купка попелу. Світлого. Ледь сріблястого.

Там, де був Роен.

Попіл на підлозі піднімається на кілька сантиметрів догори - наче реагує на її горе.

Арія падає на коліна. Слух ловить лише тишу й власний подих.

- Вони не зупиняться, - шепоче вона.

- І ми не зупинимось, - відповідає Ліора й кладе руку їй на плече. - Але не зараз.

Її голос твердне.

- Зараз ти повинна встати.

Арія піднімає голову. У її очах більше немає страху. Лише жар.  Холодний, рівний, рішучий.

- Добре, - каже вона. - Допоможи мені.

***

Вежа принца була найвищою точкою Академії - і водночас найсамотнішою. Кажуть, тут завжди тепліше, бо каміння насичене сонячною магією його роду. Та сьогодні навіть ці стіни здавалися холодними.

Каель стояв, спершись об мармурове підвіконня. 

Плечі напружені. Погляд упертий у далеке місто - Ріну, що мерехтіла сотнями вогників. Завжди жива, завжди гомінка. Але зараз… приспана тривогою.

Вітер хитав важкі штори, приносячи із собою запах дощу й гару - запах руйнувань, що став для нього вже впізнаваним.

Двері тихо відчинилися.

- Ваше Високосте, - обережно промовив Нолан.

Каель навіть не обернувся.

- Кажи.

Нолан затримав подих - неначе підбирав правильні слова.

- З палацу надійшов лист… Він негайний.

Каель знав. Ще до того, як узяв печатку до рук - знав. Кров на руці стислося. Серце стиснулося.

Він зламав сургуч, розгорнув пергамент.

Очі пробігли рядки. Лише кілька. Але вони били сильніше за будь-яке закляття.

Король - його батько - при смерті.

Не “слабшає”, не “погіршення стану”.  При смерті.

Під підбороддям з’явилася тінь - переживання, яке він навчився приховувати з дитинства. Але клятва… та сама клятва, що тепер пульсувала під шкірою, видала все. На зап’ястку блиснув сріблясто-золотий знак - і заболіло.

- Вам треба повернутися негайно, - тихо сказав Нолан.

- Не можу.

Це пролунало гостріше, ніж він хотів. Нолан здригнувся.

- Ваша Високосте, - він обережно обійшов стіл, став перед ним, - ви майбутній король. І якщо король помирає… Рада потребує вас.

Каель підвів погляд.

Він більше не здавався молодим. В його очах жило сонце - виснажене, але вперте.

- А вона? - запитав він низько. - Що буде з нею, якщо я піду? Що буде з Арією?

Нолан затримав погляд. Він поважав принца. Він захищав його з дитинства. І вперше за багато років… не мав відповіді.

- Орден боявся лише одного, - сказав він після паузи. - Змішання крові.

Його голос став тихим, як лезо кинджала.

- І тепер вони мають доказ, що це сталося. Вони вимагатимуть…

Каель перебив.

- Мого усунення.

- Так.

- І її.

Каель завмер.

Нолан поклав на стіл ще один предмет - важку золоту печатку з опуклим символом. Він не мав права зберігати її тут, але приніс. Печатка Ордену Чистої Крові.

- Це знайшли біля відчинених воріт. Хтось із Ради… або хтось із викладачів… відкрив Ордену шлях до Академії.

Тиша впала так само важко, як печатка.