Розділ 9. Тіні за дзеркалом

Коли дивишся в темряву - не забудь, що вона теж дивиться на тебе.

Ніч у Академії зазвичай була багатоголосою: шелест сторінок у читальній залі, приглушені сміхи нічних алхіміків, шурхіт крил нічних крилатих духів над вежами. 

Але цієї ночі - абсолютна тиша. Саме вона й розбудила Арію.

Спочатку - відчуття холоду. Різкого, мов лезо. Наче щось торкнулося її грудей. Вона різко вдихнула і сіла на ліжку.

Її долоні світилися.

Не просто світлом - пульсом, який бив у такт її серцю. Сріблясте сяйво поширювалося по венах, кожна судина спалахувала, немов нитка чистої магії.

- Ні… - видихнула Арія, підносячи руки до обличчя.

Світло ставало яскравішим.

По кімнаті почали гаснути свічки. Одна за одною. Спершу та, що на столі. Потім дві біля зеркала. Остання біля дверей- спалахнула і згасла, розсипавши крихітні іскри.

Серце Арії калатало так, ніби хотіло вирватися.

“Це ритуал… його відлуння… або її…”

Вона відступила до вікна, і лише тоді помітила ще щось: у її тіні - друга, слабка, але чітка. Затримка в русі. На мить вона стояла інакше.

***

На ранок Академія була… не така.

Погляди. Шепіт. Страх, замішаний із цікавістю. Раніше вони просто не помічали її. Тепер - боялися.

Серед алей магічного саду група студентів озиралася на Арію так, ніби вона несла на собі заразу.

- Я тобі кажу, це вона, - прошепотів один. - Я сам бачив: вночі захисні контури мигали. Таке буває тільки, коли в Академії з’являється заборонена сила.

- А я чув, що вона пов’язана з принцом, - додала дівчина з факультету земних мистецтв. - Кров’ю. Це… нечисто.

- І небезпечно для всіх нас, - похитав головою інший. - Прокляття тягне за собою смерть.

Слова розліталися швидше за вітер.

Арія стискала книгу в руках, намагаючись не зупинятись. Її хода тверда, погляд уперед - але всередині все кипіло.

- Ці ідіоти! - пролунало збоку.

Роен Тарвейн вийшов з тіні колонади, різко відкинувши наплічник на плече. Його видно було здалеку - яскраво-руде волосся і вічна усмішка, яка сьогодні зникла.

- Хей, - сказав він, наближаючись до Арії. - Не слухай їх.

- Я не… - вона не договорила.

Горло стислося.

- Це не твоя провина.

- Ритуал… - почала вона.

- Ритуал - був вибір обох, - перебив він. - Мати силу не злочин.

Студенти, що проходили повз, кидали на них косі погляди. Один навіть буркнув щось типу: “Та гляньте, навіть Тарвейн від неї не відходить…”

Роен розвернувся до них:

- А вам яка справа? Чи вам уроків немає? Можу домовитися з Дорном, щоб була додаткова практика. На вас потренується. З радістю.

Студенти швидко розвернулись і пішли. Некрасиво.

- Тобі не варто через мене…

- Та перестань, - посміхнувся він криво. - Мені й так на днях випишуть догану. Звик.

Біля анатомічного крила стояла Ліора, яка явно чекала на них.

- Нарешті, - пробурмотіла вона і майже силою потягла Арію вбік. - Потрібно подивитись на твій знак.

- Ліоро… - почала Арія.

- Ні, дивись!

Вона відкотила манжет мантії.

Сердечний знак - той самий, напів сонячний, напів попелястий - пульсував. Лінії рухались. Жили.

- Це ненормально… - Ліора прошепотіла.

- Це післясвіт ритуалу, - сказала Арія.

- Це не “післясвіт”. - ізілюаністка зблідла. - Це… еволюція.

Роен стояв поруч, насуплений.

- Оце пояснення мені подобається ще менше, ніж ті, що я чув зранку.

Арія різко відвела руку.

- Я не хочу, щоб хтось ще постраждав через мене.

- Аріє, - тихо сказав Роен, - уже запізно думати про це.

Її серце стиснулось. А знак… в такт.  Світло під шкірою Арії пульсує. Тінь за нею на стіні… рухається не в той бік.

***

Кабінет Архімайстра Ренса завжди був занадто великим — так, ніби його збудували не для людини, а для істоти набагато давнішої та темнішої.

Високі вікна пропускали бліде світло, яке не зігрівало. Стіни були заставлені сувоями, що самі міняли порядок. Повітря пахло холодом, чорнилом і… чимось різким. Металом. Смертю старої магії.

Каель стояв посеред кімнати, не рухаючись.

Ренс сидів у високому кріслі, гортаючи записи так, ніби принц перед ним - просто один зі студентів. Погляд ковзав сторінками, і лише раз він підняв очі.

- Сідайте, Ваша Високосте.

Тон був ввічливий. Але не поважливий.

Каель лиш хитнув головою:

- Я постою.

- Як бажаєте. - Ренс закрив книгу. - Поговорімо про ніч.

Пауза була довгою й холодною, як зимовий ранок.

- У ніч після вашого ритуалу, - продовжив Ренс, - захисні контури Академії дали тріщину. Північні ворота - відчинені. Бар’єри - реагували так, ніби всередину проникло щось… неприродне.

Каель ледве помітно здригнувся.

- Ви натякаєте, що це зробила Арія? - спитав він, утримуючи рівний голос.

- Ні, - відповів ректор. - Я натякаю, що це зробили обоє. Ви й ваша… клятва.

Каель зціпив щелепи.

- Ритуал був необхідністю. Я діяв…

- За покликом серця, - перебив Ренс. - У цьому немає сумнівів.

Принц нахмурився.

- Не смійте…

Але Ренс уже дістав щось із шухляди. Печатку з чорного воску, на якій білим блищав символ крила.

- Знак Ордену Чистої Крові, - промовив він, кладучи печатку на стіл між ними. - Знайдено в коридорі біля заборонених сходів. У тому самому місці, де було зруйновано бар’єр.

Каель нахилився. Його очі звузилися.

- Ви хочете сказати, що Орден проник у Академію?

- Я хочу сказати, що хтось впустив їх.

Пауза.

Годинник на стіні цокав так голосно, ніби відраховував останні секунди до бурі.

- Ви натякаєте на студентів? - холодно спитав Каель.

- На кого завгодно, - відповів Ренс. - Студенти. Професори. Стражники. Навіть ви.