Розділ 8. Клятва крові

Кров пам’ятає те, що серце забуває.

Внутрішній сад Академії, пізній вечір після занять.

Там завжди тихіше, ніж у навчальних корпусах. Дерева ростуть колом, наче охороняють стару статую - кам'яний ангел, вона впала додолу та плаче, стискаючи її ж серце. Повітря навколо пахне вологим каменем і м’яким попелом - саме тут після заходу сонця розквітає попелясте дерево. Його цвіт кришиться на долонях, наче теплий сніг.

Попіл падав із гілок дерева повільно, майже урочисто - теплий, легкий, він осідав на камені й траві, немов спогади про колись згорілий світ.

Арія бачить його здалеку. Каель стоїть спиною до неї, одна рука торкається стовбура. На темній мантії - попелясті крихти. Він здається мовчазним центром цього дивного саду.

- Ти знову не спиш, - тихо каже Арія, підходячи ближче.

Каель не озирається, але плечі ледь рухаються - він почув.

- Сон - це розкіш, - відповідає він. - А зараз я не маю права на розкіш.

Арія спиняється поруч, на відстані кількох кроків. Вона вдихає - повітря пахне попелом, але не згарищем, а… теплом.

- Ти щось шукаєш? - питає вона.

- Відповідь.

Він нарешті повертається. Його очі здаються темнішими в сутінках, але світяться зсередини - так, як горить жар під шаром попелу.

- Знаєш, Аріє… - він затримує подих, ніби бореться із собою. - Учора вночі я бачив тебе у вогні. Ти стояла там - і полум’я слухалося тебе.

Серце дівчини пропускає удар.

- Це був сон? - питає вона, хоча уже здогадується.

- Ні. Видіння. І дуже реальне.

Каель на мить відводить погляд.

- Я думав, що вогонь знищує все, до чого торкається. Але тебе він… наче оберігав.

Арія стискає пальці.

- А я бачила тебе у сні, - каже вона тихо. - Ти стояв посеред полум’я  і воно відступало, коли ти дихав.

Принц вдихає глибше - так, ніби ці слова роблять боляче і зцілюють водночас.

- Ми обоє щось бачимо. І це вже не випадковість.

Попіл з дерева злітає поривом вітру й танцює між ними.

Арія несвідомо, робить півкроку вперед. Каель це помічає. 

Його голос теплішає:

- Ти боїшся?

- Так, - відповідає дівчина чесно. - І тебе, і себе. І того, що між нами… з’являється.

Його погляд різко м’якшає.

- Я теж боюся, Аріє.

Він підходить ближче, лишаючи між ними всього кілька кроків.

- Але страх - це не завжди те, що нас зупиняє. Іноді це те, що веде вперед.

Арія відчуває, як усе навколо завмирає. Лише попіл повільно падає у промінь місяця.

- Якщо ми продовжимо, - каже вона, - дороги назад не буде.

- А хіба колись була?

 Він посміхається ледь помітно.

Сумно.

Ніжно.

Небезпечно.

Їхні погляди зустрічаються - вперше без бар’єрів. І цей погляд відчувається як клятва.

Коли Арія нарешті відвернула погляд від Каеля, вона зробила крок назад - ніби вириваючи себе з того дивного магнітного поля, що виникло між ними.

Попіл продовжував тихо падати з гілок дерева, але тепер він кружляв у повітрі інакше. Наче хтось непомітною рукою зачепив повітря.

Арія хотіла піти звичним шляхом до гуртожитку, але попіл раптом злетів угору, підкручений слабким поривом вітру, і… повівся вбік. Не хаотично - а в одному напрямку, наче слідуючи за невидимою течією.

Вона зупинилася.

Потім зробила крок. Попіл знову зрушив - легкий, майже невагомий. Наче кликав.

Арія ковтнула повітря - у грудях ще стояло тепло від Каелевого погляду, занадто близьке й занадто небезпечне.

«Я боюся не вогню… я боюся того, що бачу поруч із ним.»

Вона йде.

Сад залишається позаду, попіл веде через вузький коридор між корпусами, де завжди тихо, як у забороненому крилі бібліотеки.

У повітрі тремтить легкий запах озону - той самий, що вона відчувала під час ритуалів у дитинстві. 

Чужий. Знайомий.

Дах алхімічної лабораторії був настільки високим, що здавалося - варто простягнути руку, і можна торкнутися місяця.

Камінь під ногами ще теплий після денного сонця, але повітря вже холодне, чисте. Солодкуватий запах трав із внутрішнього саду підіймається сюди легкими хвилями.

Арія сидить на краю даху, обійнявши коліна.  Ніч ніби розкрита над нею - тиха і тривожна.

Позаду кроки. Легкі, впевнені - Ліора.

Вона сідає поруч, не дивлячись прямо, але присутність її тепла.

- Ти б не мала приходити сюди сама.

Голос діічини м’який, але з ноткою докору.

- Хотіла подумати, - відповідає Арія.

- Про прокляття?

Арія не відповідає, але Ліора й так знає.

Дівчина з фіолетовими очима зітхає, витягуючи з кишені маленький ліхтарик. Усередині горить блакитний вогник - алхімічний.

- Аріє… я мушу сказати тобі це прямо. Ліора повертається до неї. - її волосся розвівається вітром, обличчя зосереджене. - Не грай із ритуалами крові. Вони залишають відбитки там, де їх уже не стерти. Ні магією, ні часом.

Арія хитає головою.

- А якщо моя душа вже не моя? Якщо вона… чиясь інша?

Її голос зривається на шепіт.

Подруга стискає її руку.

- Тим більше не можна. Ритуали крові реагують на найменшу тріщину в людині. Вони або зцілюють… або добивають.

На мить між ними стоїть тиша. Вітер колише перила даху, місяць підморгує сріблом.

- Ти справді вважаєш, що я можу…

Арія не наважується закінчити фразу.

- Загубитися? - Ліора киває. - Так. І саме тому ти не повинна проходити через це сама.

Арія хоче щось заперечити, але в цей момент на даху чути інші кроки.

Більш впевнені. Повільні. Найменш гучні - але найважчі за відчуттям.

Каель.

Він виходить із тіні, ніби з іншого світу. На ньому темна форма; на плечах сріблить місячне сяйво. В руках - дві срібні чаші та ніж із символом Сонця, вигравіруваним так детально, що здається - він світиться.

Міра зводиться на ноги. Її погляд миттєво загострюється.