Розділ 7. Пісня Попелястої Відьми

Не всі історії зникають у часі. Деякі з них ховаються у піснях, чекаючи, коли їх знову почують.

Колись таку фразу Арії мовив її батько, коли їй було біля дев’яти років. Саме у тому віці дівчина часто розпитувала батька про її мати - місіс Сольверн. Але батько завжди розказував, яка та була кмітлива, вродлива та інколи легковажна, але ніколи про те що, з нею сталося.

Арії лише кілька разів вдалося щось дізнатися. Один з них стався, коли Віктор рано прокинувся, але ще не до кінця. Того ранку, він промовив таку фразу: “Я знав Ізольду, до того, як вона спалила світ, та після. І саме після ми з нею почали бути разом, бо після пробудження вона щиро забула свого хлопця”. Потім він як нічого і не було, продовжив готувати снідон.

Іншого разу, це сталося, коли Арія дитиною гралася у саду їхньої сусідки. Тоді вона почула, як та розмовляла з подругою:

- Вона так схожа на Ізольду. 

- І не кажи, як дві краплі води. 

- Чуєш, так а де вона зараз? Я вже давненько не чула про неї. 

- Ой, не знаю… Здається, останнього разу я чула, щось про той Орден. Пам’ятаєш?

- А про той? Згадала. Ой, же моя стара пам’ять.

***

Арія йде за Ліорою темним коридором. Світильники тремтять, немов реагують на їхню присутність. Стіни навколо старі, вологі та з рунами, з яких обсипається вапно. 

Не задовго до цього Ліора запропонувала Арії пройтися до бібліотеки, але не в загальну читальну залу. Ліора почула від викладачів, як ті говорячи між собою кілька разів згадували про секцію у бібліотеці, де можливо можна було знайти інформацію про те, що відбувається з Арією.

- Тут зазвичай нікого не водять, - шепоче дівчина йдучи за подругою.

- Тим більшетреба потрапити у ту секцію, - відповідає Ліора, на мить озираючись. - Ти ж сама відчуваєш, що щось не стикується з тим, що тобі розповідають?

Дівчата підходять до арки, обплетеної металевими лозами, що нагадують висохлі коріння. Ліора дістає з кишені невеликий кристал, підносить його до тьмяного променя з віконця під стелею. Кристал спалахує холодним блакитним сяйвом.

- Архіви відкриваються лише тому, хто шукає правду, - каже дівчина.

Лози на арці тихо відсуваються, ніби зітхають. За ним відкривається темний прохід.

Всередині - нескінченні ряди стелажів, де лежать сувої, книги, кристали з пам’яттю, уламки стародавніх артефактів. А запах там - це річна пилюка, попіл і старі тьмяні чорнила.

Арія зупиняється біля полиці, ніби щось тяпритягує. Її рука сама тягнеться до тонкої книги в сірому палітурці. Книга холодна, як зимова вода. Коли Арія торкається її обкладинки, металевий символ на ній - розколоте навпіл серце - спалахує червоним. Книга сама відкривається. Порожні сторінки запалюються вогниками літер.

“Серце з попелу клятву дала,
Коханням світ - і вогнем - спалила.
Кров’ю своєю скувала печать,
Щоб тінь не прорвалась знов мишач.”

Арія читає - і шкірою біжать мурахи. Літера “С” на початку тексту палає тим самим зеленкувато-сірим кольором, як і її очі.

- Це про неї, - прошепотіла Ліора. - Про Попелясту Відьму.

- І… чому воно реагує на мене?

Ліора відводить погляд:

- Ось це ми і маємо з’ясувати.

Ліора відходить до сусіднього ряду - щось шукає, бурмоче собі під ніс. Арія залишається сама зі збіркою.

І тут… стіна позаду неї ледь чутно стогне.

Не скрипить - співає.

Тихо-тихо, мовби вітер пробігає крізь струни.

“…і попіл летить понад віками…
…і серце шукає серце…”

Арія обертається. Замість темряви бачить видіння: прозору постать, що ніби складається з попелу й світла. Волосся - сріблясте, розтріпане полум’ям. Очіначе її власні.

- Хто ти?.. - шепоче Арія.

Тінь ніби наближається. Її голос звучить всередині Арії:

- Ти знаєш мене. Ти знала завжди. Ти - я, а я - те, що чекає.

- Чекає чого?..

- Повернення.

Раптом жар охоплює її долоню. Книга спалахує червоним сяйвом.

Дівчина зойкає, відступає, її нога спіткнулася об іншу, через що вона падає на коліна.

З темряви долинає останній рядок:

- “Коли попіл вдихне - світ завмре.”

Світ рвучко провалюється.

***

Каель стоїть біля вікна у королівської вежі Академії. Дощ, тим часом б’є у шибку, відбиваючи тьмяне світло факелів.

На його зап’ястку - срібно-попелястий знак клятви, що ніби дихає, розгоряючись червоним.

- Знову? - тихо каже він, дивлячись, як символ пульсує. - Чому саме тепер?

За спиною чути кроки. Нолан, втомлений, але уважний, схрещує руки:

- Ваша Високосте, з вами щось не так.

- Усе під контролем.

- Не бреши хоча б собі.

Каель стискає зап'ястя, ніби хоче заглушити світіння.

На столі лежить розгорнута карта давніх родів. На краю - печатка Сольвейнів, перекреслена кількома грубими лініями.

- Ти знову це дивишся, - каже Нолан.

- Я маю знати правду.

- Правду? А що вона змінить?

- Усе.

Він пригадує Арію в залі. Її погляд - спокійний, але наповнений дивним полум’ям.

- Вона… зовсім не така, як про неї говорять, - шепоче Каель, ніби боячись власних думок.

- І саме тому ти маєш тримати дистанцію, - жорстко каже Нолан. - Клятва Сонця не вибачає прив’язаностей.

- А якщо я не хочу цієї клятви?.. - промовляє Кроан пошепки.

Нолан затримує подих.

- Не кажіть такого більше нікому.

***

Грім котиться над куполами Академії саме в ту мить, коли професор Дорн зачиняє двері. Гул зали стихає. Краплі дощу рівно барабанять у високі вікна - мов метроном для лекції.

Арія сидить в третьому ряду поруч із Ліорою, усе ще відчуваючи в пальцях примарний жар.

Поруч із професором, на підвищенні, сидить Каель. Його присутність - як лезо кинджала: блищить, холодить, змушує всіх сидіти рівніше.
Він не дивиться на неї. Або робить вигляд, що не дивиться.