Розділ 4. Іскра під дощем

Наступного ранку, першим, що зробила дівчина стало - переглядання тієї збірки, що дала пані Меріл. Арія швидко та спросоння прочитала її всю. Але на її превеликий жаль - одну частину сторінок було вирвато (хто взагалі з книгами так поводиться?); іншу ледь можливо було прочитати, наче щось розлили чи чорнила від плину часу самі вирішили потекти (а може і те, і те); і лише третю - можливо було більш-менш прочитати. 

Після сніданку всі студенти рушили до своїх аудиторій. 

Йдучи по кам’яному коридору Арія натрапила на те саме місце, де вчора її зустріли ті хлопці. На старій стіні наче шматочком вугілля, була намальована блискавка, яка наче вдарилася у неї. Дівчина зупинилася перед нею та простежила поглядом за візерунком, до поки не дійшла до чогось схожого на долоню. 

Людей поза межами аудиторій майже не залишилося, значить заняття вже почалося.

Її мозок наказував дівчині, піти на заняття, якщо не хоче отримати можливу догану. Але серце, вона белькотіло так, наче щойно побачило кохання всього свого життя. Цей потяг, він наче заволодів Арією. І саме він змусив покласти свою долоню на відбиток на стіні.

Але магія сталася лише через кілька секунд. З-під долоні дівчини почав йти маленький димок, а вугільна блискавка почала іскрити. Це протривало лише секунд десять, але Арія відчула таке відчуття, наче зараз вона була на своєму місці, наче це те, що вона має робити.

***

Дощ у столиці Етерії завжди падав однаково - повільно, важко, якби небеса зважували кожну краплю, перш ніж відпустити. Небо було чорне, як чорнило, і дощ падав так густо, що ліхтарі здавались палаючими зорями.

Арія вибігла з бібліотеки, затуливши голову зошитом. Надворі вже сутеніло, і старі магічні ліхтарі блимали, ніби вагаючись, чи варто світити. Вітер заніс запах вогкості й диму - хтось, певно, проводив нічні експерименти у алхімічному крилі.

Вона затрималася там довше, ніж мала - перечитувала легенди про стародавні прокляття, шукаючи пояснення сну та можливо вугільній блискавці на стіні.

- Прокляття, які переходять через кров… - прошепотіла вона, і в цей момент вона зіткнулася з кимось - різко, так, що книги вислизнули з рук і розсипалися по кам’яному настилу.

- Вибачте, я… - почала вона, але слова застряли.

Перед нею стояв хлопець у чорному плащі без емблеми факультету. Вода стікала по його волоссю, темному, як ніч після бурі, а в очах - бурштинове світло, тепле, але від якого відчувалася небезпека.

Він нахилився, підняв одну з книг і глянув на обкладинку.

- “Основи алхімічної трансмутації”. Цікавишся небезпечними речами, студентко?

- Якщо вмієш читати - то, певно, теж, - відповіла вона тихо, намагаючись не усміхнутись.

Хлопець підняв погляд. У повітрі на мить щось змінилося - ніби навколо них зупинилася злива.

Він простягнув їй книгу, але не відпускав, поки вона не глянула йому прямо в очі.

- Твої руки теплі, - прошепотів він, майже здивовано. - У такий холод…

На підтвердження слів, коли він розмовляв, то з його рота вийшла пара.

- Алхімія, - знизала плечима. - Ми звикаємо до вогню.

- Іноді вогонь звикає до нас, - сказав він і ледь посміхнувся.

Коли Арія нарешті взяла книгу, ліхтар над ними спалахнув сильніше, потім знову згас. І лише тоді вона помітила, що від його плаща відбивається слабке сяйво - не від світла, а від “чогось живого”, що тремтіло під шкірою.

Він пішов, не назвавшись.

Тільки кроки по калюжах і тихе шипіння дощу залишилися позаду.

Арія розгорнула книгу, аби впевнитися, що вона не сильно промокла - всередині, між сторінок, лежала маленька жаринка. Ще тепла. І ніхто, і ніяк не зміг би пояснити, як вона туди потрапила.

У фойє Академії після бурі, вона стояла біля вікна, поки з неї стікав дощ, і все не могла забути його голос.

- "Іноді вогонь звикає до нас…" - повторила вона подумки.

У повітрі відчувався запах грози й попелу - той самий, що тоді, коли вибухнула колба.

На підвіконні лежав її підручник - сухий, хоч Арія і пам’ятала, що впустила його просто в калюжу.

Усередині на сторінці з’явилось щось, чого не було раніше - короткий напис, зроблений нею чи ні:

“Вогонь пізнає свій попіл.”

***

Наступного ранку, замість вже звичайної аудиторії, професор Дорн повів всіх до великої лекційної зали, де на алхімічний факультет вже чекали і інші.

Присівши на останні вільні місця, які як правило залишалися спереду, зала затихла.

 До неї зайшов юнак у темній формі з золотим шевроном - делегація Королівського дому Вендраерів. А за ним ще два стражники.

- Сьогодні до нас приєднався особливий спостерігач, - сказав професор Дорн з особливою повагою. - Принц Каель Вендраер.

Принц зупинився посередині трибуни, а його охоронці строго по дві сторони від нього.

- Вітаю вас, студенти Академії магії “Ауріс”.

Арія завмерла. Ті самі очі, той самий голос, той самий спокій у жестах. Її кинуло в жар, а серце підскочило - не від страху, а від вогню, що спалахнув усередині.

- Мене звати Каель Вендраеар, сьогодні я буду в якості спостерігача на вашому занятті.

Зал щосили йому поаплодував, а принц тим часом сів за професорський стіл, почавши уважно спостерігати та слухати Серафіма Дорна. Лиш через кілька хвилин його очі натрапили на дівчину з попелясто-русявим волоссям та сіро-зеленими очима, що сиділа на третьому ряду. 

“Та сама дівчина? Так, це точно вона. Що ж сьогодні вона трохи інша… сьогодні в неї трохи сухіше волосся.” 

Тож останок лекції професор Дорн вирішив розкрити ще один сюрприз:

- Тож, до кінця заняття в нас лишилося, - він поглянув на циферблат свого кишенькового годинника, - О, майже двадцять хвилин. Тому ще один сюрприз від мене.

Професор витримав театральну паузу, а тоді продовжив: 

- Ми влаштуємо дискусію. Тож студенти інших факультетів, окрім алхімічного, можуть йти на перерву.