Розділ 3. Тіні у коридорах

Наступного дня до лабораторії алхімії сформувалась черга. 

Студенти юрмилися біля аудиторії та висували свої здогадки, чому вона може ще бути закрита. 

- Можливо, там щось розбили? 

- Чи розлили?

- А може там взагалі щось вибухнуло?

Група дівчат подивилась на хлопця який сказав це. А тоді одна з них мовила: 

- Ти дійсно думаєш, що якби там справді щось вибухнуло ми б про це не дізналися? 

- Ну…

Хлопчина хотів було продовжити, коли його перебила інша дівчина з групи.

- Якби, - почала вона, - там дійсно щось вибухнуло, я думаю ми би це почули. 

- Так, - погодилася з нею третя, - зазвичай вибухи це не тиха справа.

Хлопець вже не став нічого говорити. А дівчата продовжими вести між собою розмову. 

- Дівчат, я вчора ввечері була в нашій бібліотеці.

- І що?

- А то, що там я була не одна.

Дівчата переглянулись і на їхніх обличчях з’явилася лукава посмішка.

- З хлопцем? Ми вимагаємо подробиць.

- Та ні. Точніше не так.

Тепер вже на обличчях її подруг з’явилося не розуміння.

- Це як?

Дівчина театрально видихнула, а тоді почала розповідати:

- Я вчора, захотіла пошукати трохи інформації на сьогоднішню лекцію, саме тому пішла до бібліотеки. А там вже я почула розмову професора Дорна та тієї дівчини з дивними очима. 

Арія стояла з конспектом у руках, коли почула:

- Це вона, так? Та з очима, як попіл?

Група витримала на Арії свій погляд кілька секунд. Після чого продовжили самі для себе.

- Кажуть, професор Дорн узяв її без вступного тесту.

- А ще кажуть, що колись жила страшна відьма з такими самими рисами.

Вона зробила вигляд, що не чує. Але холод від тих слів ліг на плечі, як невидима хустка.

Через кілька хвилин, коли все ж таки прийшов професор Дорн та відчинив аудиторію. Він одразу ж почав вести лекцію зі слова, що потім буде практична частина.

Але перо Арії трохи задимилося, коли вона намагається записати одну з формул. 

Професор надиктовує повільно, але елегантно.

Аудиторія пахла старими книгами, металом і попелом - тим легким сірим пилом, який залишився після алхімічних реакцій. Арія стояла біля довгого стола, зосереджено розтираючи трави у ступці.

Світло від магічних ламп відбивалося у склі колб, розливаючи тремтливі відблиски по її волоссю.

Професор Дорн стояв осторонь, переглядаючи записи. Його голос, завжди рівний, цього разу прозвучав тихіше, майже замислено:

- Ви коли-небудь бачили, панно Сольвейн, як полум’я залишає за собою попіл?

Арія здригнулася, підвівши погляд.

- Бачила, пане професоре. Це… залишок від вогню, ні?

Він посміхнувся краєчком губ.

- Дехто вважає, що ні. Що попіл - це не кінець, а пам’ять. Він пам’ятає вогонь, який його створив.

Він трохи замислився, а тоді продовжив.

- Дивовижно, які кольори у ваших очей. Не сірі, не зелені… радше, як попіл, коли в ньому ще жевріє жар.

Арія розгублено кліпнула.

- Мені часто так кажуть. Це, мабуть, від матері.

Професор Дорн дивився уважніше, ніж личило викладачу.

- Від матері, кажете? Хм…

Він обережно знімає зі столу пробірку, розглядає рідину проти світла.

- Цікаво. Бо в старих хроніках згадується, що подібний відтінок очей мав тільки один рід, той, чию назву тепер не вимовляють уголос.

- Ви натякаєте на…?

- На те, що іноді кров пам’ятає краще за книги, - тихо мовив він і поклав пробірку на місце. - А тепер, панно Сольвейн, продовжуйте дослід. І, будь ласка, не паліть нічого без мого дозволу.

Він усміхнувся, але в його очах на мить спалахнуло щось - не страх, не цікавість, а впізнання.

***

- Обережно з реакцією попелу, - наголосив професор Дорн. - Це нестабільна субстанція.

Арія змішувала реагенти, але один рух - і колба засвітилася червоним. Вже інший і …

Тріс! 

Скло розлетілося, а замість диму піднявся попіл, що закружляв у повітрі.

Він не осідав - він дихав.

Всі відсахнулися. Коли Серафім  Дорн підняв руку, утримуючи простір закляттям.

- Цікаво… - прошепотів він. - Ви не поранились? - звернувся він до дівчини.

Арія тремтіла, вона подивилася на свої долоні, на яких не було жодної подряпини. Лише тінь жару.

Решту заняття, вже нічого дивно не відбувалося з її магією. Але решту заняття Арія ловила та відчувала дивні погляди на собі. Професор Дорн продовжив вести практичну частину лекції, наче нічого і не сталося.

***

Після сьогоднішнього лекції з алхімії стіни Академії здавалися надто довгими. Кам’яні стіни вбирали голоси, і кожне слово луною поверталось до того, хто насмілився говорити.

Арія вийшла з лабораторії останньою. Її пальці ще пахли м’ятою та димом, а в голові крутилися слова професора Дорна: “Кров пам’ятає краще за книги…”

Вона крокувала повз ряди старих портретів, коли почула за спиною приглушений сміх.

- Кажуть, у неї очі, як у Попелястої Відьми, - шепотів жіночий голос.

- Та ти вигадуєш. Ті легенди для малих школярів.

- А от і ні. Ти не бачила, як вона дивилась на полум’я сьогодні? Немов воно слухалося її.

Арія завмерла, ховаючись у тіні однійє з колон.

- І волосся в неї таке дивне, - продовжив хлопець. - Світле, але з відблиском сірого. Бібліотекар у моєму місті казав, що колись був рід, у якому всі жінки народжувались такими.

- І всі вони загинули, - продовжила його слова дівчина. - Бо одна з них зрадила саме Сонце.

Кроки віддалилися. Тиша повільно повернулась у коридор, але в грудях Арії щось стиснулося - холодне й пекуче водночас.

Вона торкнулась свого волосся. Попіл. Так, саме такий колір мав попіл після вогню.

І в ту мить, коли вона це усвідомила, канделябр на стіні легенько спалахнув яскравіше, немов від подиху її думки.