Розділ 2. Академія магії “Ауріс”

З неба сьогодні йшла просто неймовірна злива. Та не дивлячись на це транспорт працював добре. 

Арія з батьком вже стояли на пероні в очікувані її потягу. Дівчина зібрала свої речі, яких на щастя виявилося не надто багато. Все саме необхідне було спаковано з собою, а потрібна решта була відправлена поштою.

Зазвичай в таку пору року, на дворі ще досить тепло. Звісно десь вже прокрадається осінь, але ще не надто повільно. Але сьогоднішні погодні умови перевершили самі, себе. 

- Що ж, серденько. - почав говорити Віктор, коли потяг вже було не тільки чути але й бачити. - Тепер виходить, що до зустрічі на новорічних канікулах. 

Віктор обійняв доньку на останок, перед тим як приїхав потяг та почалася посадка. 

- Виходить, що так, тату. 

-Ну, добре. - Віктор відпустив доньку. - Тобі вже час, - він вказав на потяг позаду, - а то ще поїде без тебе. 

Дівчина обернулася назад, а тоді знов поглянула на батька. 

- Тату, дякую за все!

Після цих слів дівчина швидко ще раз обійняла наостанок та побігла на посадку до потягу.

Він не хотів її відпускати, але й заборонити теж не міг, тож єдине, що залишилось це чекати зимові свята.

***

Гайки потягу стиха скрипіли, коли він котився вузькою дорогою між пагорбами.

Ранковий туман стелився низько, ніби приховував від очей саму землю.

Арія сиділа біля вікна, стискаючи у руках старий лист із печаткою - уже трохи стертою від дотиків.

- Усе, що залишилось від дому, - один аркуш паперу, - подумала дівчина.

Поруч старенька жінка, пасажирка, сказала тихо:

- До “Аурісу”, так? - її погляд ковзнув до іншого конверту у руках дівчини. - Бережи серце, дитино. Там магія бере не лише силу, а й пам’ять.

Арія лиш ввічливо усміхнулась, але слова запам’ятала.

***

До кінця поїздки Аріа вже не промовила жодного слова, а старенька жінка час від часу поглядала на неї. 

- Що ж, я майже на місці. -  подумала дівчина, коли потяг почав зупинятися на станції.

Арія взяла свою сумку та конверти, і рушила до виходу з вагону. Старенька жінка знову зустрілася з нею поглядами, а тоді знову промовила але тільки губами: 

- Бережи серце…

Дівчина лишень махнула на знак згоди та посміхнулася на останок.

Зійшовши зі станції, яка нагадувала якусь бальну залу для танці чи балів. Дівчина опинилася у столиці Етерії - Ріні. Столицю так само як і її рідне містечко взяла у полон негода. 

Арія наче знала куди йти, хоча насправді вона бувала в Ріні лише кілька разів у дитинстві. Дівчина йшла старими вулицями, провулками та площами. На одній з вулиць відкривався чудовий краєвид стародавнього міста. Внизу виднілися маленькі старомодні машини, всі вони були різного кольору. З цієї точки також було видно і королівський замок. Великий замок, що стояв на пагорбі, був такий же старий на вигляд, як і решта Ріни по якій вже встигла пройти Арія.

Дівчина продовжила йти містом, до поки перед нею не повстали великі залізні волота.

Брама піднялась перед нею, як кам’яне серце, що билося від магії.

Вежі губилися в хмарах, на кожній - вирізьблені чорні ворони з розпростертими крилами.

“Ауріс” зустрічав своїх учнів суворо, без тепла. Навіть повітря тут було важче - насичене чарами.

- Ім’я? - спитав черговий маг із пергаментом у руках.

- Арія Сольвейн.

- Перевіримо... алхімічний факультет, привильно?

- Так.

- Сліди магії в крові - мінімальні, але стабільні. Цікаво. Вітаємо в Академії магії “Ауріс”.

Арія вдихнула на повні груди - запах старих книг, магії,  металу й попелу.

Після воріт стояли старости своїх факультетів та збирали новачків. Аріа підійшла до темношкірої дівчини, яка стояла з табличкою - “Алхімічний факультет”. Вона була вбрата у темно-синю мантію та мала правильно зав’язану краватку, такого ж кольору. І тільки коли вся група зійшлася по списку, їхня староста почала проводити екскурсію по кампусу. 

***

Пізніше того ж дня, у Арії відбулося перше заняття з алхімії. Це була дуже велика аудиторія з високими стелями; колбами на всіх столах та поличках; дуже багато книг, що стояли всюди - на стелажах, столах, підлозі складені у вежі; та звісно свічки, яких теж було не мало.

- Магія - це не дар, - сказав професор Дорн, проходячи повз столи, - це борг. І найчастіше - спадковий.

Його голос був глибоким, із металевими нотами.

- Пане професоре, - обережно запитала Арія, - тобто кожен маг зобов’язаний платити за силу?

- Кожен. Хтось - кров’ю. Хтось - спогадами. А дехто - серцем.

Він на мить зупинився біля неї. Його погляд ковзнув по її очах.

- У вас незвичний колір зіниць, панно Сольвейн. Попіл і мох. Рідкісне поєднання.

Арія розгубилась. 

- Від матері, певно.

- Можливо. Хоча... іноді риси з’являються не від родичів, а від старих боргів крові.

До кінця заняття, професор Дорн більше не підходив до Арії, лише час від часу покручував чорний перстень на його пальці. Хоча можливо він і дивився на дівчину ще кілька разів, проте цього не було сильно помітно, а все через його темні окуляри, які він не знімав на протязі всього заняття.

Поміж слів про те, що магія - це прокляття, по факту. Професор Дорн кілька разів згадав, що в академічній бібліотеці є кілька книжок про старі рецепти з алхімії. Тож саме це місце було наступною зупинкою Арії після заняття.

Вона рушила через головний корпус до бібліотеки. Діставшись туди, дівчина не зустріла бібліотекаря чи то дзвіночка для його виклику, тому вирішила сама по-шукати потрібну їй книгу. 

Пилюка лежала на старих свитках, як шовк часу. Арія тягнулася за цікавою їй  книгою, коли помітила тонку збірку без назви поруч.

Дістала, розкрила, а на сторінці - уривки старовинного тексту:

“І кров її була попелом, і серце - жаром, і прокляття її не згасне, доки пам’ять про вогонь живе в людях.”