Розділ 7

Цього разу мене “поселили” у кімнаті на другому поверсі. Чи то все ж не подужали підняти на третій, чи то вирішили показати усі спальні в будинку, а в кінці запропонують вибрати найкращу, незрозуміло. 

Наче мішок з картоплею Дем скинув мене зі свого плеча на скрипуче ліжко і, не обтяжуючи себе зайвими розмовами, грюкнув дверима. Скрегіт ключа у древньому замку дав зрозуміти, що знову утекти буде нелегко.  

Перетікши у сидяче положення, роззирнулася та важко зітхнула. Інтер'єр цієї кімнати майже не відрізнявся від попередньої. Хіба що столу тут не було, лише приліжкова тумбочка, колись - гарна, з темного дерева, тепер же - геть облущена та з вигорілими на сонці плямами. 

Ліжка, мабуть, переїхали сюди із якоїсь психлікарні, бо однаково нагадували металеві лікарняні лежаки минулого століття, пружини в яких виконували тільки одну функцію - скрипіти, лякаючи цим звуком до всирачки. 

Єдине, що не вписувалося в картину цілковитої безнадії, - текстильні рожеві шпалери у квіточку. Наче ніжний спогад на смертному одрі.

Від депресивних думок мене відволік шум за дверима, а за мить вони відімкнулися, а на порозі з’явився високий чоловік, на вигляд, - не набагато старший за Деменція. Окинув суворим поглядом, наче батько, якого мати відправила до дитини провести виховну бесіду за двійку в щоденнику. Тільки мене ніколи за оцінки не сварили, тож у відповідь лише сіпнула бровою та криво всміхнулася.

— Щось підказати, чи ви просто подивитися? — спитала, не витримавши. 

Незнайомець на мою репліку тільки ще більше спохмурнів, а тоді гаркнув: “Я буду за дверима. Щось знадобиться, клич” і грюкнув дверима з того боку. 

Що хотів, чого заходив? Може, це реально якийсь психдиспансер, який захопили пацієнти? 

Щоб хоча б чимось себе зайняти, скотилася з ліжка та визирнула у вікно. Те виходило на подвір’я та під’їзну дорогу. Внизу біля сходів походжали собаки, ті самі, яких мені не дозволили погладити, та все ще стояв чорний автомобіль, у якому я сюди й приїхала. Нічого цікавого, ще й брудне вікно дратувало. Невже не можна було якийсь клінінг замовити, чи що? Я може б і втекти не намагалася, якби не боялася, що мене пацюки з клопами зжеруть серед ночі. Або задушить привид графині, бо я зайняла її улюблену за життя спальню.

Від таких думок точно з глузду з’їхати можна, тому я вирішила не страждати наодинці, а поділитися своїми ідеями з новим охоронцем.

— А ви не знаєте, що це за будинок? — підійшовши до дверей, спитала. 

Після недовгої паузи, чоловік усе ж спромігся на суворе: “Ні”. Однак, прозвучало воно скоріше, як “відвали”, тому я ні на мить не повірила. 

— А примари тут є? — продовжила. 

— Ні. 

Надто швидко. Ну, точно бреше. 

— І що, ніхто не завиває серед ночі, не хапає за ноги? Предмети не падають? 

— Ні. 

В мене аж око затіпалося. Найпакостніше, що міг зробити Деменцій, - це приставити до мене охоронця з обмеженим набором слів. Ну що ж, сподіваюся, слухач із нього набагато кращий, ніж співрозмовник, бо історій про привидів у мене сотні, а робити тут все рівно більше нічого. 

Повернувшись до ліжка, схопила одну подушку та, всівшись на неї біля дверей, почала переказувати сюжет одного з недавно переглянутих жахастиків про графиню Баторі. 

***

— І от, коли вони зайшли у підземелля та побачили ванну, наповнену кров’ю, над якою на металевому гаку висіла… 

— Що у тебе тут, все спокійно? 

Деменцій як завжди з’явився геть невчасно, я тільки-но дійшла до кривавого фіналу! Та, здається, мій наглядач неймовірно зрадів появі боса, бо спромігся аж на нормальну відповідь:

— Так, усе добре. Тільки твоя гостя надто вже балакуча. Можна я візьму навушники? Бо в мене вже вуха в трубочку згортаються. 

Що?! Я тут його розважаю безкоштовно, а він ще й не задоволений?! Ну, постривай, це я тобі ще сім сезонів “Еліти” не переказала, а якщо й цим залишишся невдоволений, я ще сюжет “Пліткарки” пригадаю.

Двері привідкрилися, вдаривши мене по ногах, а досередини заглянув спантеличений Дем. 

 — Ти якого біса на підлозі сидиш? — поцікавився.

— А ти якого біса до дівчини і без стуку? — визвірилася, підскакуючи на ноги.

Чоловік звісно ж проігнорував моє цілком справедливе обурення та, штовхнувши плечем двері, увійшов. У руках він тримав дерев’яний піднос, і я, тільки відчувши аромат їжі, зрозуміла, наскільки зголодніла. Це навіть змусило мене притихнути та мовчки спостерігати за тим, як Дем проходить повз, обходить ліжко та залишає вечерю на тумбочці.

Наші очі на мить зустрілися, коли чоловік випрямився, розвертаючись. І я з подивом помітила розгубленість на його обличчі. Та це тривало лише мить, а тоді він мовчки вийшов, залишивши мене наодинці. Все більше й більше мене цікавило, що він збирається робити. І що, бляха, зробив йому Барбарис, через якого я тут і опинилася?! 

Але важкі кроки чоловіка давно віддалилися, тому, втративши одну можливість, я одразу ж узялася за іншу. Перенесла піднос до дверей і, примостивши його у себе на колінах, приступила до вечері. 

Відкусивши шматок піци з грибами, сьорбнула чаю та продовжила з набитим ротом: 

— Так от, шпуштилися вони в піджемелля…