Розділ 5

— Куди ти мене тягнеш? — подала голос, коли мене замість виходу, повели в абсолютно протилежний бік, до широких дерев'яних сходів, таких же занедбаних та аварійних, як і фасад будинку. — Я рюкзак забула…

Коли під нашою вагою сходинки заскрипіли, замовкла, надалі боячись навіть дихати, аби не провалитися в одне з таємних підземель, якими погрожував мені Шрам. 

До речі, це несправедливо, що він про мене все знає, а сам навіть не представився. Коли я запитала ім’я, лиш кинув примружений холодний погляд, сильніше стискаючи мій бідолашний лікоть. Це здалось мені дивним, адже кличка “Шрам” йому не надто припала до душі. А як тоді мені його величати? Графом Дракулою? Едвардом Салленом?

— Дем! — почулося раптом позаду, коли ми вже майже дісталися третього поверху. 

Гучне тупання, від якого аж дрижали східці, змусило мене перелякано потягнути чоловіка за собою вперед, аби швидше дістатися надійнішого покриття під ногами. І лиш опинившись у тьмяному коридорі, полегшено зітхнула, дозволяючи собі обернутися.

До нас біг, перестрибуючи по дві сходинки, якийсь чоловік у чорному костюмі, кидаючи схвильовані погляди на Шрама. Значить "Дем" - це ім'я? Дем…ян? Чи це кримінальна кличка? Типу скорочено від "Демон"? Дем…аркація? Дем…і Мур?! Дем…

— Що сталося? — обірвавши ланцюжок думок у моїй голові, роздратовано запитав Дем.

— Там цей… — Однак, глянувши на мене, незнайомець замовк, а тоді перевів розгублений погляд на свого боса.

Той зрозумів натяк та, шарпнувши мене за лікоть, повів довгим коридором, навіть уваги не звертаючи на моє невдоволене бурмотіння про погані манери. 

На третьому поверсі було не затишніше, ніж на першому. Облуплені стіни з залишками минулої краси, вицвілі картини, вкриті пилом та павутиною. Одразу видно - чоловіча холостяцька берлога. Не здивуюся, якщо тут навіть електрики немає, і вночі до туалету ходять зі смолоскипами. 

— Кір, наглянь за нею, — штовхнувши мене у якусь кімнату, звелів чоловік. — Повернуся за кілька хвилин. 

“Кіром” виявився низенький хлопець, який саме намагався зав’язати вузол краватки, стоячи перед великим дзеркалом, але судячи зі спітнілого чуба та скомканого, наче невдалий зашморг, галстука, - місія виявилася провальною. 

— Привіт, — знічено пробурмотів Кір, коли двері за моєю спиною зачинилися. 

Не отримавши від мене очікуваної відповіді, хлопець повернувся до свого заняття та вже за мить затягнув вузол над кадиком настільки, що аж закашлявся. Не в силах дивитися на цей акт самогубства, зітхнула та рішуче підійшла до нього. 

— Та дай ти сюди, божечки, — пробурчала, зупиняючись перед ним та хапаючись за вузол. — Де ж вас таких набирають? За оголошеннями на олх? 

Щоки Кіра запалали рум’янцем, і він сором’язливо хмикнув, відводячи погляд. 

— Тобі вісімнадцять хоч є? — розплутуючи тканину, поцікавилася.

Виглядав цей немічний точнісінько як мій брат, тільки чуприна світліша і очі зелені. Он навіть підліткові прищі не всі зійшли. 

— Мені вже двадцять два, — відповів хлопець, гордо випнувши груди. 

Ну точно, одноліток Барбариски. Але братику я б не довірила навіть за кактусом наглядати, не те, що полонянку стерегти. Подивимося, чи й тут вони однаково безпорадні…

— Готово, — задоволено оглянувши свої старання, відійшла в бік.

Кір здивовано закліпав, не вірячи очам торкнувся ідеально зав’язаного вузла краватки та видихнув. В нього аж плечі розслабилися, наче з них тягар звалився.

Доки не почав мені дякувати та цілувати руки, відійшла подалі та роззирнулася кімнатою зі спартанським набором меблів минулої епохи. Облуплене металеве ліжко, громіздка шафа та простий дерев’яний стіл з вигорілими на сонці плямами. Не хороми… 

Провівши по стільниці пальцем, оцінила шар пилу на ньому та все ж присіла на краєчок, розвертаючись до Кіра. 

— Вашого боса звуть Дем, — мовила, зображаючи невинну замисленість. — Що за дивне ім'я таке? Скорочено від "Дементор"?

Кір фиркнув, все ще милуючись моїм шедевром вузлоплетіння.

— Дементій, — безтурботно відповів, не запідозривши підстави. — Тільки я тобі цього не казав. Дем його ненавидить. 

Ну, воно й не дивно. Я б ще й батьків зненавиділа, якби ті нарекли мене клінічним діагнозом. Деменцій, це ж треба…

У мого наглядача раптом ожив телефон у кишені, і той одразу ж його дістав, прикладаючи до вуха. 

— Так, дядьку, — мовив схвильовано. — Т-так, упорався. Ага, зараз буду. Добре. 

Тремтячою рукою повернув мобільний на місце та розгублено глянув на мене. Довелося підбадьорливо йому всміхнутися, ще й великого пальця продемонструвати. 

— Слухай, — невпевнено протягнув, чухаючи потилицю. — Мені треба збігати до машини. Побудеш тут? Якщо Дем повернеться, скажи, що відіслала мене за… чимось. 

— Скажу “за водою”, — серйозно покивала, в душі радіючи, що вони по наївності з моїм братом наче однояйцеві близнюки. — Тільки ти недовго, окей?

— Одна нога тут, інша - там! — радісно мовив Кір, і вже за мить двері за ним зачинилися. 

— Дивись, аби не розірвало, — пробурмотіла, зіскакуючи зі столу. 

Так, залишилося тільки якось спуститися на перший поверх та непомітно вибратися з цього вампірського маєтку. Шкода, що рюкзак і телефон ніяк не повернути, але головне - вибратися звідси якомога швидше. Погостювали, і досить!