Глава 11.5

Після візиту до Свєтлових життя Лії стало зовсім нестерпним — чоловік контролював кожен її крок, вимагав звіту про те, куди вона ходить і навіщо, і навіть заборонив прогулянки в найближчому парку, обґрунтувавши це тим, що нібито боїться нападу на неї.

І її життя обмежилося будинком і садом, а їздити в місто — в магазини чи кіно, або ще у якихсь справах — вона могла тепер лише у супроводі двох охоронців. Мовчазних і величезних, як шафи, охоронців, які здавалися близнюками, так схожі були між собою — лисі, затягнуті в чорні костюми, з м’язами, що випиналися під тканиною, і маленькими оченятами на чисто поголених обличчях. Вони тягалися за дівчиною всюди й скрізь, і колишнього задоволення від прогулянок Києвом не було. Та й не всюди її пускали, у натовпі, наприклад, у годину пік, або в метро — у будь-який час — їй заборонено було перебувати. Сквери в парках, Хрещатик і Поділ — до години пік, Лавра і кілька церков у центрі міста, Голосіївський парк, поруч з яким побудували монастир, зрідка — Майдан… ось і всі місця, де могла перебувати Лія. І здоровані охоронці пильно стежили, щоб вона не порушувала заборон. А їй хотілося від цього вити.

— Мала, ти ж знаєш, які зараз часи, — голос Віктора, коли він пояснював необхідність охорони, був ласкавим, але в очах горіло приховане — погано приховане — полум’я ревнощів. — Дружин і дітей олігархів викрадають… а я після останніх угод цілком можу зарахувати себе до не найбідніших людей цього міста… Згадай хоча б, що у вас на шахтах творилося — беззаконня й анархія, відстріл неслухняних і диких, ти ж розумієш — на вулицях зараз занадто багато зброї, ось нещодавно в одному ресторані відкрили стрілянину, директора одного банку вбили й усю його родину там же поклали. Я не хочу, щоб з тобою щось сталося. Я боюся за тебе.

— Грошей на викуп не вистачить? — намагалася віджартуватися Лія, але в душі її гризли сумніви.

І було дуже страшно — а раптом він правий? Раптом вона опинилася в такій самій пастці, з якої нещодавно втекла? Тільки тут ставки вищі. Але виходить, що викрадають і вбивають незалежно від того, чистий у тебе бізнес чи брудний. Втім, останнім часом Лія почала сумніватися в тому, що всі угоди Віктора такі вже й чесні.

Інакше він не тримав би вдома зброю.

Пістолет вона знайшла випадково, в кабінеті, відкривши шухляду столу, щоб дістати ручку — хотілося переписати назви кількох книг, щоб потім купити простіші видання, адже чоловік заборонив виносити колекційні томи з цієї кімнати, а перебувати тут у ті години, коли Орлов працює, було нестерпно. Він раз у раз злиться, зривається на Лію. Краще вже сховатися на горищі, переробленому на мансарду, де ніхто шукати не буде, або в саду, серед зеленого лабіринту підстрижених кущів… Або на веранді — нехай там і з’являються слуги чи маячать охоронці. Лія завжди любила читати, але дістати такі шикарні книги в її місті та з її грошима було нереально. Зараз вона захоплювалася Драйзером і Ремарком, а ще іспанськими поетами.

І ось замість ручки знайшла пістолет. Він лежав недбало, немов ніж для різання паперу або чорнильниця. Або взагалі — записник. Хоча ні, його Віктор не кидає просто так — мабуть, там записи, які Лія не повинна бачити.

Пістолет був чорний, блискучий. І дуже важкий. Лія піднімала його, розглядала, немов зачарована. Навіть цілилася, жартома, у вікно. І руки тремтіли, і серце билося так голосно, і кров шуміла в голові від страху бути спійманою. Але потім дівчина схаменулася, обережно поклала зброю назад, спробувавши згадати, як саме вона лежала. Потім, подумавши,  стерла свої відбитки і все, що там могло бути — хто знає… Ні, краще б вона цей пістолет не бачила. Спокійніше б жилося.

Втім, цей спокій — ілюзія. Точно така ж, як її щасливе життя.

Немає ніякого спокою і ніякого хорошого життя. І вже не радують ні сукні, ні коштовності, ні машина, яку їй Віктор днями подарував. Нудотно. І страшно.

Лія, звичайно, удала, що нічого не знаходила і не бачила. Вона злякалася.

Що зробить її божевільний Орлов, дізнавшись, що вона в курсі того, що він тримає в шухляді столу пістолет?