Глава 9.2

Минуло кілька тижнів після розставання з Владом. Лія злилася, сварилася з матір’ю, скаржилася по телефону тітці, витрачаючи купу грошей на міжміські дзвінки, і боялася навіть уявити, який прийде наприкінці місяця рахунок. Але їй потрібно було хоч з кимось спілкуватися! Подруг, крім Оленки, не було, мати не розуміла, намагалася повчати й виховувати… Тітка — єдина, хто міг хоч щось порадити. І вислухати без докорів чи істерик. Лія навіть не витримала і розповіла їй про огидну поведінку Віктора, щоб тітка навіть не думала його прощати. Валерія була в шоці, лаялася і злилася, обіцяла знайти Орлова і відірвати йому те, що робить його чоловіком, і не могла натішитися, що вчасно кинула цього козла.

Після тієї розмови про Віктора минув лише день, як той сам з'явився, — Лія не очікувала побачити цього чоловіка, тому, коли шлях їй перегородив шикарний чорний автомобіль, спочатку злякалася, згадавши історію з Едуардом. Вирішила, що це він або хтось із його бандитів.

Але з машини вийшов Віктор Орлов — чарівний і красивий, яким його Лія й запам’ятала. Шикарний костюм, білосніжна сорочка, куртка з гарної замші… Дівчина почувалася не те що бідною родичкою, а якоюсь бомжихою біля нього.

— Яка зустріч! — посміхнувся чоловік. — А я згадував тебе!

— Не варто було, — вичавила Лія, не привітавшись і намагаючись не дивитися на нього, і спробувала якнайшвидше обійти машину.

— Слухай, крихітко, не сердься, — наздогнав її Віктор й притягнув до себе, — я дійсно винен, так, визнаю. Козел. Але й твоя провина також є! Ти бачила свій халатик? У будь-якого нормального чоловіка дах знесе. Ти пробачиш? Що мені для цього зробити? Ну, хочеш, на коліна стану чи з рупора прокричу, що винен?

— Вікторе, не треба нічого кричати і на коліна теж не треба, я не знаю, що ти тут робиш, коли вже розійшовся з тіткою… — почала Лія, але Орлов похитав головою і нахмурився.

— Твоя тітка істеричка. Ну з ким такого не буває? Диявол спокусив… ну зрадив, ну й що?.. А вона відразу б’ється, розлучається. Ти краще скажи, пробачаєш? А нумо заскочимо в ресторан або на озера майнемо? Відсвяткуємо зустріч. Посидимо спокійно, без свідків…

Він підморгнув, явно з натяком.

Лія розуміла, що відмовки про неповноліття не пройдуть, та й залишатися наодинці з цим чоловіком було небезпечно. Але було в ньому щось… щось привабливе. І коли вона спіймала себе на цій думці, то ледь не спіткнулася — дурна вона чи що, вважати його… привабливим! Так, гарний, сволота така, доглянутий, яскравий, зі своєю зовнішністю іспанського співака, він міг зачарувати кого завгодно. Особливо зараз, коли не намагався залицятися, і посміхався так… дивно. І навіщо вона тільки зустріла його?

— Ні, — якомога м’якше відповіла Лія, вириваючи руку. — Мені здається, це погана ідея.

— А мені здається, що ти занадто сумна, мала! — Він пішов поруч, потім схаменувся й обернувся, щоб увімкнути сигналізацію на машині. — Під час нашої минулої зустрічі ти була зовсім іншою — колючою, зухвалою! Диво, а не дівчинка! Що сталося? Посварилася з хлопцем?

Лія кинула на нього швидкий погляд — і як він здогадався? На лобі у неї це, чи що, написано?

— Я обіцяю, що не буду тебе чіпати, — продовжував вмовляти Віктор. — Хіба що трішки, ну ти сама розумієш, я ж чоловік… Ти розумієш, у чому справа… Я зрадив Валерії через тебе.

Лія зупинилася так різко, що ледь не впала.

— Що? — обернулася до нього, схрестивши руки на грудях. — І яке я маю відношення до твоїх коханок?

— Ти мене тоді так збудила, що я довго не міг заспокоїтися… Валерія, вона… не така. Розумієш, ти схожа на моє перше кохання… і я, коли тебе побачив, то не стримався, ніби в минуле потрапив. Тому й поводився, як ідіот… Взагалі я не знаю тепер, як бути — та жінка виявилася меркантильною сучкою, та й у ліжку не фонтан… кинув я її. Тітка твоя… та ну її! — Він притягнув Лію до себе. — Ти подумай, добре подумай. У мене бабла… вагонами грузити можна — і я можу дати тобі багато чого, витягнути з цього болота. І якщо треба почекати — почекаю. Принаймні, поки ти школу закінчиш, не так вже й багато залишилося. Тільки ти скажи, чи є у мене хоч якийсь шанс, що ти перестанеш ображатися? Ось буває ж таке — ти просто копія тієї дівчини, від якої я років десять тому з розуму сходив.

А Лія раптом з подивом зрозуміла, що зовсім вже не злиться, і що дотики Віктора не викликають колишньої відрази, нехай і не підносять на сьоме небо, як з Владом бувало. Але з Архоновим усе скінчено, і треба жити далі. А що її чекає в цьому містечку? Технікум і завод? І то, якщо пощастить влаштуватися в контору!

— І що ж ти хочеш мені… дати? — натягнуто всміхнулася Лія.

— А що захочеш, те й буде,  — примружився Віктор, — місяця й зірок не обіцяю, а от усе, що стосується грошей, — ти тільки пальчиком покажи, і все буде. А хочеш… у Туреччину? Я давно збираюся, та постійно то часу немає, то настрою. Або на Канари? А може, у Париж? Усі баби зараз мріють про Париж — нова мода у них. Поїдеш?..

— А я… подумаю, — вивернулася Лія з його рук. — Але ти повинен мені пообіцяти, що пальцем мене не торкнешся, поки я не захочу.

— Пізнаю свою колючку… Ні, я, звичайно, обіцяв почекати, але ти теж розуміти повинна… дорослі люди… — усміхнувся чоловік.

А Лія подумала, що якщо вже продавати себе, то дорожче. І взагалі… якщо він збирався одружитися з тіткою, то виходить, він не проти шлюбу. Ставати коханкою, якою Орлов може в будь-який момент пересититися, не дуже й хотілося, а от заміж за багатого… Того, хто забере з цього сірого міста…