Глава 9.1

Але це життя у сьогоднішньому дні ніяк не хотіло ставати нормальним і спокійним. Це життя здавалося туманом за вікном, мрякою весняного дощу, що взяло в полон місто, закривши сірістю хмар терикони. Це життя не хотіло підкорятися Лії, не хотіло йти так, як потрібно.

Влада Лія кинула. Було важко, було прикро, було боляче, і серце розривалося, коли вона говорила — плутано, ковтаючи слова і сльози, — про те, що вони не пара, коли несла нісенітниці про його дикість і божевільний характер. Коли повторювала, що не хоче зустрічатися з ним, бо він лякає її своєю нестриманістю, криками та бажанням повністю контролювати. І що він бандит — а це ще гірше, адже невідомо, що буде з ним далі, чекати на нього з в’язниці у Лії немає жодного бажання!

Можливо, частка правди в усьому цьому й була. Але Лія чітко усвідомлювала, що кидає Влада через зраду, а не тому, що він у банді Князєва. Зрештою, було навіть престижно зустрічатися з такими хлопцями, які були «владою» в їхньому містечку.

Лія всю ніч після зізнання Олени проплакала, заснула лише під ранок, щоб прокинутися з опухлими червоними очима. Повіки посиніли, були величезними і боліли. Навіть дивитися на світло було неприємно.

З Архоновим вона зустрілася лише через день, не хотіла, щоб він бачив її такою «красивою». Після двох днів ридань Лії здавалося, що сліз більше не буде. Ніколи. Що вона виплакала їх усі. Тільки от камінь в грудях залишився.

— Ти впевнена? — глухо запитав Влад, коли вона оголосила йому своє рішення.

Шуміла тополева алея, гуділи дроти й сигналили машини, здалеку долинали каркання ворон, і весь цей чорно-білий світ здавався декораціями до поганого старого фільму. Лія стояла, склавши на грудях руки, і намагалася не дивитися на хлопця, їй здавалося, що вона зараз не стримається і кинеться на нього з кулаками та звинуваченнями, буде істерично кричати й плакати. А це було б приниженням.

Ні, вона залишиться гордою. Навіть якщо колишня подруга скаже Архонову, що зізналася їй… Лія завжди може потім заявити, що нічого не знала, коли кидала його. Чомусь було дуже важливо першою сказати «прощавай», немов усе її життя від цього залежало.

Чортова, бісова гордість!

— Я впевнена, — буркнула Лія, дивлячись у калюжу, де відбивався Влад. Похмурий і злий Влад, якого так хотілося обійняти, і щоб усе це виявилося сном. Поганим сном. Щоб Олена не була зрадницею, щоб він не був мерзотником… Якби можна було повернути час назад, вона нікому б про Влада не розповіла.  Він став би її найбільшою таємницею.

— Це через те, що я злетів з розуму позавчора? — запитав він, явно намагаючись не підвищувати голос, який зривався раз у раз, немов Влад хотів кричати.

— Так. Ти налякав мене.

Лія вхопилася за ці його слова, як потопаючий хапається за соломинку. Проковтнула гіркоту, що накопичилася в роті, облизнула пересохлі на вітрі губи.

А Влад стояв і дивився. Наче не міг більше нічого сказати. А що він міг зробити? Як би він її переконав? Адже вона права, сто разів права — він хворий на всю голову, він не вміє контролювати себе. І його взагалі давно пора показати психіатру. Довідка про неосудність — ось чим закінчилося б лікування. І як він зараз доведе Лії, що може змінитися? Не може. Він такий, який є — злий, агресивний. Тільки з нею поруч вдавалося контролювати звіра. Але звір завжди був цим незадоволений. Що буде, якщо ланцюг виявиться слабким? Якщо темрява вирветься? Від Лії мокрого місця не залишиться.

Тож вона права. Права. І йому немає прощення за вчорашнє. Налякав ще більше, хоча вона й так була налякана, не захотів вислухати, не захотів поговорити нормально.

— Ти розумієш, ми занадто різні! — випалила вона. — І тобі потрібна інша, і мені… інший. Я не хочу боятися і мучитися від невідомості — де ти, що з тобою. І не хочу, щоб на мене кричали, ніби я нерозумна дитина.

— Тож не поводься, як дитина, — кинув Влад, трохи помовчав, а потім продовжив, зважуючи кожне слово: — Поводься як доросла дівчина, якій уже час замислитися над своїми вчинками. Про те, до чого можуть призвести авантюри… Ти ж… ти ж ніколи не думаєш! Спочатку робиш, потім уже намагаєшся усвідомити, що накоїла. Ось і зараз. Якщо це примха, каприз, я почекаю. Почекаю, поки ти заспокоїшся, візьмеш себе в руки. Ми можемо тимчасово не бачитися, можемо взяти паузу, якщо я тобі так вже не подобаюся. Але раптом завтра ти передумаєш?

— Не передумаю.

Лія прикусила губу, відчуваючи сухі скоринки, які за дитячою звичкою захотілося здерти. Відвела погляд і нахмурилася, не знаючи, як закінчити цю важку розмову. Але від образи й злості було важко дихати, не було бажання розмовляти чи обговорювати щось, давати якісь шанси.

Хотілося вдарити по гарному обличчю Влада, хотілося зробити йому боляче, так само боляче, як зараз їй.

— А я чомусь упевнений, що вже за кілька днів усе зміниться, — вперто повторив Влад. — Я навіть готовий забути про всі ці дурниці з рестораном і твоїм дивним побаченням із цим козлом. Я спробую повірити в твою історію, нехай вона й звучить дуже неправдоподібно… Але ти повинна…

— Нічого я тобі більше не винна! — закричала з образою Лія, тупнувши ногою по калюжі й розбивши відображення Влада, раз вже його розбити не наважувалася. — І більше мене немає! Зрозуміло? Ні! Для тебе — ні!

Розвернулася і побігла геть, щоб не дати йому можливості переконати її, щоб не зірватися і не почати кидатися звинуваченнями, щоб не зізнатися, що знає про все… щоб не відчувати себе ще більш приниженою.