Глава 8.2

Вони встигли в останню мить — і це було особливо страшно. Ще б хвилина — і все, дівчину заштовхали б у машину й відвезли. І що з нею сталося б потім… Влад, звісно, міг уявити, але не хотів. Відразу ж той звір, що спав у ньому останні місяці, піднімав голову і починав утробно гарчати. Його й так ледь відтягли від кривавого шматка м’яса, на який перетворився бізнесмен, а в натовпі, що висипав на вулицю з ресторану, привернутий криками охоронців, Архонов побачив обличчя Олега. Кивнув йому, дякуючи за те, що повідомив. Зять посміхнувся. Може, не така вже й сволота він? Просто життя у нього таке ось, сволочне?

Архонов сплюнув криваву слину і нарешті подивився на свою дівчину, яка захлиналася риданнями, сидячи прямо на землі. Яскравий, як у повії, макіяж розтікся, і величезні чорні кола під очима, розмазана червона помада — все це робило її дивно схожою на дівчат з ескорт-агентства Князєва. Сукня ледь прикривала дупу, колготки в сітку, високі чоботи… ну і вигляд. І на що вона сподівалася, коли прийшла в ресторан у такому вбранні? Що в ній впізнають школярку?.. Ну, добре, припустимо, цього року вона закінчує школу, та й шістнадцять їй давно виповнилося, але все це не скасовує того факту, що Лія повелася зараз, як остання шкура. Навіть не зради боявся Архонов. Він зрозумів, що злякався просто того факту, що її могли вбити. А перед тим познущатися.

Хотілося б піти, плюнути на все це, забути. Але чи варто було приїжджати сьогодні, щоб кинути її посеред нічного міста в такому вигляді?

— Підіймайся, поїхали, — хрипко сказав він, смикнувши Лію за руку.

Здається, сильно смикнув, бо вона скрикнула, схопившись другою рукою за плече. Прикусила губу, намагаючись не дивитися на Влада. А в очах — страх. Правильно, нехай боїться!

— Мені боляче, — тихо сказала вона, намагаючись витерти сльози й перестати ридати, але не виходило.

— Мені теж, — відповів він, маючи на увазі зовсім не тілесний біль.

Вона покірно пішла з ним. Влад мовчки простягнув долоню, і Генка віддав ключі, розуміюче посміхнувшись, — куди хлопцеві босоніж та в домашньому одязі по місту ходити?

Так само покірно Лія сіла в машину, закутавшись у шубку. На Влада намагалася не дивитися, втупивши погляд у дорогу. Він сів за кермо, різко повернув його і втиснув педаль газу. Машина зірвалася з місця, помчала крізь туманну березневу ніч.

— Куди ти мене везеш? — запитала, нарешті, Лія.

— Додому. Або ти не нагулялася? І хочеш продовження банкету? — кинув він. — Заткнися, я не хочу нічого чути про це. Це було твоє рішення. Просто я думав, що ти… інша.

— Яка? — і вона знову забилася в риданнях. — Я розумію, що ти мені не повіриш, але я не винна в усьому цьому! Може, ти б мене вислухав, перш ніж звинувачувати?

— І що я маю почути? Вибач, я вибрала багатшого хлопця, але він виявився козлом? Дякую, що врятував мене?

— Нікого я не вибирала, — прошепотіла вона ледь чутно, закриваючи обличчя руками, — я його сама вперше сьогодні побачила… Це Оленка мене підставила. І так, дякую тобі, що врятував…

— Ага, нафарбувала й нарядила, як повію, а потім привела в цей ресторан! — гаркнув Влад. — Не роби з мене ідіота! Я ненавиджу, коли мені брешуть.

— Я правду кажу! Ну, хочеш, запитаємо в неї, вона підтвердить! Це її хлопець! Вона хотіла перевірити його на вірність. А коли він почав до мене залицятися, втекла… Мабуть, образилася, їй же було важко дивитися… — плутано говорила Лія, дивлячись, що Влад починає сумніватися. — Нумо просто зараз поїдемо до неї! Оленка все це підтвердить!

Влад загальмував, опустив голову на руки, що лежали на кермі. Його пальці трохи тремтіли, немов звір намагався вирватися на волю. Але Архорнов щосили боровся з ним. Здавалося, найбільше задоволення він отримає зараз, якщо вдарить Лію, — з розмаху, розкритою долонею. Так, щоб її голова відкинулася, а з розбитих носа і губ пішла кров. Напевно, тоді звір був би задоволений.

Але він — не звір. Він не звір! Він повинен боротися.

Підняв голову, скажено подивився на Лію.

— Ніколи не бреши мені, дівчинко, запам’ятай це, — промовив крізь зуби, відчуваючи, що все ж приборкав звіра. — Ніколи.

— Я не буду…

Лія в жаху забилася в куток пасажирського крісла, виставивши тонкі руки вперед, ніби це врятувало б, якби Влад кинувся на неї.

— Я не буду нічого питати у Олени, я повірю тобі, хоча мені зараз дуже важко це зробити. — Влад говорив, зважуючи кожне слово. — Але якщо я дізнаюся, що ти мене обдурила… а я дізнаюся!.. Ти ж розумієш, що я зроблю?

— Вб’єш мене? — тремтячим голосом сказала вона.

— Дурепа ти! — гаркнув він. — Чи ти думаєш, що я повний шизофренік?

— Я не знаю, що мені думати, — тихо відповіла вона. — Але зараз я боюся тебе.

Влад мовчки завів машину, щоб відвезти Лію додому. Здається, сьогодні їм не варто розмовляти взагалі. Сьогодні вони достатньо наговорили одне одному.

Звір тихо гарчав на темній стороні душі, щирив горсті зуби в мороці, виблискував криваво-червоними очима, які увібрали в себе все те, що траплялося з Владом за ці роки. І звір хотів продовження. І йому було шалено тужливо сидіти там, у темряві й тиші, куди не проникають звуки, де не чути криків жертв. І ланцюг був такий короткий.