Глава 7.1

Глава 7

Лія була рада, що наречений тітки поїхав увечері того ж дня — вона повернулася від Архонова й застала Віктора з валізою на виході. Уїдливо посміхнувшись, вона показала йому середній палець і, поки ніхто не чув, прошипіла, що якщо він посміє її торкнутися, то місцеві бандити Князя його під землю закопають, а перед тим опустять, як останнього чортилу. Тож, атанде, Вітько! І помилувавшись його ошелешеним обличчям, зайшла в квартиру і відразу направилась до своєї кімнати. Шкода, що він знову повернеться через пару днів — бачте, не хоче, щоб наречена сама до столиці їхала. Треба буде заздалегідь до подружки відпроситися, від гріха подалі.

Сміливості Лії додало спілкування з Архоновим — зізнаватися йому в тому, що сталося, вона не збиралася, боялася, що він і справді приб’є нареченого тітки, а потім прикопає під балконом, але й спускати нахабі всю цю гидоту теж не хотілося. Лія навіть дивувалася своїй ранковій слабкості й страху — знайшла, кого боятися! Треба було кричати голосніше, всіх сусідів переполошити.

Що подумали про неї мати з тіткою, Лії було байдуже, вона зачинилася в кімнаті й відмовлялася виходити, поки Віктор не поїхав. До неї ніхто не став чіплятись з розпитуваннями — напевно, Валерія переконала матір не діставати «малу», бо «у неї важкий вік». Тітку Лія любила, і тому від того, що сталося, було вдвічі огидніше.

До того ж Лії було про що подумати. Про Архонова. Про те, яким він був ласкавим і ніжним, як добре їй було з ним, як хотілося ще більшого — але він сам наполіг у підсумку на тому, що їй потрібно підготуватися, і що вони ще встигнуть дійти «до кінця».

Мати в нього дивна. Але приємна. Правда, це ворожіння… Лія нахмурилася, згадуючи, як злякалася жінка, побачивши останні дві карти. Цікаво, що там було?.. Але можна не випитувати — не хоче говорити, то й марно переконувати.

І взагалі даремно Лія збиралася кидати Влада — він хороший хлопець. Дорослий, відповідальний. Кохає її.

Від цієї думки щоки спалахнули. Адже він нічого не говорив про кохання, жодного разу! Чому ж вона так впевнена в його почуттях? А раптом вона для нього лише розвага? І раптом стало боляче. Немов хтось ножа в грудину встромив.

Лія підскочила з ліжка, відклавши книгу, яку намагалася читати, і втупилася в дзеркало — високе трюмо стояло в кутку кімнати. Покрутилася перед ним, уважно розглядаючи своє тіло — чи змінилося щось? Ні, така ж кутаста і кістлява. Шкода, що в неї маленькі груди, не те, що в Оленки. Хоча, з іншого боку, подружка товстувата і низька, виглядає в обтислому одязі… як бегемот. Звісно, Лія ніколи їй цього не скаже, ніколи не образить навіть натяком. Але Оленці дійсно вартувало б схуднути. Хоча… це особиста справа кожного, яким бути. Хоче товстіти — най далі їсть булки та цукерки. Подружка не могла жити без солодкого.

Лія пирхнула, згадавши про її прохання причарувати нареченого — яку нісенітницю придумала!

А через кілька днів Оленка зателефонувала і сказала, що їм «треба поговорити без свідків». І коли вони зустрілися, вона була злісною і розпатланою. На її столі лежала купа  фантиків, подруга їла чергову цукерку, її очі підозріло блищали, ніби вона ось-ось заплаче. Повіки були червоні, опухлі. Мабуть, все ж плакала нещодавно.

— Будеш? — з набитим ротом Оленка кивнула на пакетик із шоколадками.

— Дякую. — Лія вибрала собі цукерочку з кокосом і пильно подивилася на подругу: — Погані новини?

— Два дні тому я підсунула йому листа, а він досі не показав його мені, — трагічно вигукнула Оленка, жуючи. І ледь не розплакалася, але вчасно згадала, що підводила на очах стрілки, і від сліз фарба розтечеться.

Ліє стало шкода подругу, і вона заспокійливо сказала:

— Напевно, твій красень викинув його.

— А й дійсно! — радісно вигукнула Оленка. — Як я могла не продумати такий варіант! Ну, звичайно ж, інакше й бути не могло! Він не буде дивитися ні на кого, коли поруч така, як я!

— Але міг і не викинути… — Лії чомусь захотілося раптом трохи вколоти подругу після цієї її відповіді. Останнім часом Оленка поводилася якось дивно. Підтримки – мало, навпаки, постійне хизування, намагання ставити себе вище всіх… це дратувало.

— Міг… Доведеться все одно йти в кафе.

Оленка взяла ще цукерку.

— Впевнена? —  підвела брови Лія.

— Впевнена… — похмуро кинула та.

— Ну, скажеш, коли вирішиш все… А мені час до Влада.

— А що у вас? — зацікавилась Оленка, примружившись.

— Кохання! — легковажно всміхнулася Лія.

— Ти ж його кидати хотіла!

— Хотіла й перехотіла. Гаразд, мені час, він не любить, коли запізнюються… — Лія обернулася на порозі. — І вже немає ніяких таємниць! Можеш усім розповісти, що я щаслива і зустрічаюся з найкращим хлопцем у світі!

Цікаво, їй здалося, чи в очах подруги промайнула заздрість?