Глава 6.1

Владу здалося дивним зустріти Лію так рано в місті — зазвичай вона у вихідні спала до обіду, бо пів ночі проводила за своїми книжками. З них, мабуть, і забила голову дурнею. Але вона була дивовижною: романтичною, вічно літала в своїх мріях… наївна до нестями — про таких кажуть «дівчинка-пай». Її подруга, Олена, сильно відрізнялася — дивно взагалі було, що вони дружать. Олена була напориста, нахабна, курила і не проти була випити, і що дратувало Влада найбільше — тягала Лію по дискотеках і компаніях, де найкращою розвагою було покурити «травку» або нажертися самогоном. Про те, до чого все це призводить, Влад намагався не думати, але прекрасно знав про те, що у багатьох «друзів» Оленки вже є приводи в міліцію, хтось стоїть на обліку, а один хлопець отримав умовний термін за крадіжку. Це все була дрібна шантрапа, звичайно, але спілкування з цими юнаками могло й до біди довести. Владу довелося навіть популярно пояснити «старшим» у цій компанії, що якщо з дівчатами щось трапиться, то відповідати доведеться цим дружкам головою. Судячи з того, що Лію ,стали обходити стороною, це подіяло. Звісно, він не зізнався в тому, що зустрічається з Лією — не хотілося зайвий раз підставляти її. Сказав, що далекий родич. Того пліткаря це цілком влаштувало.

Але взагалі Влад не звик спілкуватися з такими дівчатами, занадто швидко виріс із того «дискотечного» віку, не дали йому побути юним і наївним, і в цьому винна теща, яка притягла його до блатних. Не було в житті Влада таких ось компаній, сигареток за гаражами, не було юнацьких «зустрічей», та й перше кохання виявилося занадто пристрасним і яскравим, руйнівним. Він взагалі тоді не думав, що зможе в когось ось так закохатися, як зараз у Лію.

Вони не пара. Зовсім не пара! Але що ж його так тягне до цієї дівчинки з величезними темними очима, в яких ніколи не розгледиш настрою чи емоцій?

І ось зараз, коли вони зіткнулися біля площі, вона так дивно на нього подивилася, і не зрозумієш — злякано чи незадоволено. І одягнена легко, зовсім замерзла, ніс червоний, губи обвітрилися.

— Чому ти без шапки? — замість привітання запитав Влад, хапаючи її за руку. Лія була без рукавичок, і її долоні схолодніли, немов лід. Він взяв її руки в свої, намагаючись зігріти.

— Та так, думала, що на вулиці тепліше, адже березень! — відмахнулася вона, але якось невпевнено. І дивиться насторожено.

— Ходімо чай пити.

— До тебе? — у її голосі пролунав переляк.

— Хочеш, можемо й до мене, — спокійно відповів він, не розуміючи такої дивної реакції. Звідки страх в очах? — Але я про кафе говорив.

— А, ну в кафе підемо, — з помітним полегшенням видихнула Лія й висмикнула руки. Сховала їх у кишені куртки й першою попрямувала до закладу на розі центральної площі, де звикла сидіти з подружкою — Влад їх часто там зустрічав.

Йшли мовчки, і лише коли опинилися в затишному теплі за далеким столиком за ширмою — щоб з вулиці чи від входу не було видно, — Лія розслабилася.

— А ти вже не проти, щоб нас разом бачили? — запитала вона все ж дещо нервово.

— Та зараз усе спокійно, у… шефа, — запнувся він на мить, — проблем немає, мені навіть невелику відпустку дали. Він поїхав за кордон… якось надто вже тихо. Але дійсно безпечно.

— Я б теж хотіла кудись… за кордон, — задумливо промовила Лія й нахмурилася. Меню вивчати не стала, офіціантці, що підійшла, кинула: — Чай. Зелений. Без цукру.

— Тістечко? — запитав Влад.

— Не хочу. Просто чай.

І Лія перевела погляд у вікно. Дочекавшись, поки офіціантка піде, Влад взяв дівчину за руку, але вона різко відсунулася, наче він її струмом вдарив.

Дивно. Раніше реакція на його дотики була зовсім інша. Що це з нею таке?

— Ти не хотіла мене бачити? — прямо запитав він.

Влад не хотів ходити колами, та й не був до цього звиклий.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що я це відчуваю. Може, тобі краще додому?

Її пересмикнуло, на обличчі відбилася явне відраза.

— Ні, я не хочу додому! — якось надто поспішно випалила вона, сховавши руки під стільницю, немов хотіла приховати їх тремтіння. — Не хочу!

— Щось сталося? — Він не хотів лізти їй у душу, але бачив, що їй погано, і не міг залишатися осторонь. Він не відчував провини, вони не сварилися останнім часом — втім, вони взагалі ще жодного разу не сварилися, отже, справа в чомусь іншому, не в їхніх стосунках. Може, Лія посварилася з матір’ю, тому не хоче додому?

Вона лише зітхнула й стиснула губи.

— Добре, не хочеш говорити — не треба! — Влад підійняв руки, немов здавався в полон. — Але пообіцяй мені, що якщо будуть проблеми, і я зможу допомогти, ти згадаєш про це. Добре?

— Добре, — знайшла вона в собі сили всміхнутися.

Принесли чай, і Лія мовчки насолоджувалася гарячим напоєм, а Влад більше не ліз із запитаннями. Але на душі його мучили сумніви. Як допомогти тому, хто не хоче приймати допомогу? Ось гордячка!