Глава 5.2

Коли Лія повернулася додому, тітка вже чекала на неї — а ще чекав подарунок. Новенькі шкіряні чобітки на каблуці, від одного лише погляду на які дівчині хотілося верещати та танцювати від захоплення, і сукня — яскраво-червона, зухвало-коротка. Мати насупилася, а Лія крутилася перед дзеркалом, приймаючи різні пози — то спокусливо вигиналася, то відставляла ногу…

— Вона ж ще дитина! — не витримала Альбіна.

— Я б так не сказала… — пробурмотіла Валерія, пильно розглядаючи племінницю. — Груди замалі, стегна завузькі, але загалом дуже навіть нічого дівчинка виросла. Їй би трохи вагу набрати, тоді й груди більшими стануть, а то кістки стирчать. Втім…

І Валерія перевела задумливий погляд на холодильник, який щойно перевірила; він виявився майже порожнім — пісний борщ і салат із капусти, макарони без вершкового масла. Негусто. І її гроші економлять або не беруть, хоча вона намагається допомагати, чим може. Валерія ледь не пирхнула, згадавши, як сестра відмовилася «бути на утриманні» — горда! А те, що дівчинка в старих речах ходить, це нічого! Для Валерії, яка звикла до гарного одягу та їжі, життя родичів у цій дірі здавалося кошмаром, і вона не розуміла, чому Альбіна така вперта, давно б переїхала слідом за нею до столиці, вже якось би влаштувалися. Але ні — в неї кохання! Вона свого жебрака-чоловіка не може кинути, а в того, курва, гординя розміром з Київську область, не менше. Він, бачте, впевнений, що ці його останні заробітки в Польщі витягнуть сім’ю та покладуть край такому життю. Цей чолов’яга Валерії ніколи не подобався – у сестри був досить престижний залицяльник, але та вперлась рогом у свого Сашка, ні про кого іншого думати не хотіла. Дурепа, та й по всьому. Валерія не така. Вона завжди вміла прилаштуватись у житті. Деякі родичі це називали іншим словом, але жінка не звертала уваги. Нічого, перетерпіла рочків десять з нелюбом, який потім дуже влучно втопився в Дніпрі – чи то його втопили, різниці не було, — і тепер мала те життя, про яке тільки мріяти.

Може, хоч Лія не буде такою дурною, як мати, і поїде з цього сірого страшного містечка, як тільки закінчить школу? Валерія дуже на це сподівалась.

Треба вранці піти з племінницею по магазинах, судячи з усього, дівчинка не така вперта, як мати, і сидіти в злиднях їй огидно.

— Не варто було… — почала Альбіна, але вловила злий погляд доньки, який ніби говорив — а ось і варто!

— Дякую, дякую, дякую! — пританцьовуючи, Лія обійняла тітку, посилаючи матері красномовні погляди — не лізь!

— Завтра поїдемо за курткою і джинсами, — усміхнулася Валерія — було приємно бачити на обличчі дівчини радість. У самої дітей немає, тож хоч племінницю побалувати.

— А де наш знаменитий наречений? — перевела тему Альбіна, розпаковуючи їжу, яку замовила сестра в найближчому ресторані — готувати Валерія не вміла і не любила, а давитися пісним борщем бажання в неї не було.

— Віктор приїде завтра, його в столиці справи затримали, — відмахнулася жінка, але на її обличчя набігла тінь. – Наречений казав, що взагалі їхати не хотів.

Останнім часом вони почали дико сваритися, але посвячувати сестру в подробиці вона не хотіла. Та й взагалі наречений розчаровував дедалі сильніше — був він надто агресивним і навіть злим — особливо, якщо в роботі починалися проблеми. Він тоді на всіх, хто поруч, починав зриватися… І якщо він дозволяє собі кричати на Валерію, хоча вона лишень поки наречена, що буде, коли одружаться? Кулаками махати почне? Загалом, Валерія вже серйозно роздумувала над тим, чи варто взагалі продовжувати ці дивні, нездорові стосунки. Віктор захопив її з першого погляду – красивий, харизматичний… Але гроші в неї й так є, а з краси щасливим не будеш, якщо постійні сварки та крики.

— Наречений? — посміхнулася Альбіна. — Я рада за тебе!

— До речі, він не любить скорочень, і якщо його назвати Вітею, то буде третя світова війна. — Сестра проігнорувала привітання, занурена у свої думки. І думки ці були не дуже-то й веселими.

Поки Альбіна накривала на стіл, Валерія розглядала племінницю, яка так раптово й швидко виросла, що жінка відчула себе справжньою бабцею — здавалося, минуло всього кілька років відтоді, як вона поїхала до столиці, щоб стати манекенницею, дівчинка тоді була зовсім малечею, а вже — така доросла. І напевно, є хлопець…

Як швидко летить час!

А Лія тим часом так само потайки розглядала тітку — і як та заздрила її молодості та свіжості, так дівчина божеволіла від бажання бути такою вишукано-витонченою та доглянутою. Хотілося мати таке ж пряме й чорне волосся — блискуче, густе… хотілося такі ж пишні груди й довгі ноги. Хотілося такого ж стильного манікюру і тонких брів… Сама Лія була не надто високою, через що дико комплексувала — особливо якщо врахувати, що багато її подруг мали модельну зовнішність і без підборів йти з ними поруч було просто кошмаром, адже вона ледь дотягувалася дівчатам до плечей.

Одного разу Лія навіть купила чорну фарбу, щоб стати схожою на Валерію, але мати вчасно побачила, що задумала донька, і пригрозила позбавити і так невеликих кишенькових грошей, якщо Лія тільки спробує зіпсувати волосся. Але дівчині все одно хотілося бути помітною і яскравою, а зараз, поглядаючи на розкішну брюнетку в дорогому костюмі, вона відчула себе сірою мишкою.

І це було жахливо.

Треба завтра вмовити тітку сходити до перукарні, щоб довести до ладу брови.