Розділ 2. Тиць моя радість!

У кабінеті директора панувала мертва тиша.

Василина міцно стискала пальцями край червоної літньої сукні на товстих бретелях та ґудзиками попереду, допоки Олександр Володимирович (власне директор) тяжко зітхав. З кожною хвилиною ситуація напружувалася, і Василина розуміла, що покарання їй навряд чи уникнути.

Принаймні директор не торкався теми села. Про це не розголошували.

«Це приватна школа з дітьми багатіїв, які вкладають сюди десятки тисячі, і ніхто не сміє поскаржитися на їхніх янголяток, — думала дівчина, згадуючи розбите лобове скло синьої спортивної машини. — Навіть якщо я не була б винною, однаково програла цю війну, бо тут лідирують гроші, а я їх не маю. Не настільки багато».

Меблі в невеликому кабінеті були новими й вишуканими. Все кричало про сучасність та шалені витрати. Наприклад, позаду розмістилися кілька білосніжних шаф для документів, попереду Василини — сніжний стіл сорокарічного Олександра Володимировича, а ліворуч біля вікна стояло темне крісло, на якому розвалився русявий хлопець.

Він так і не перевдягнувся зі спортивної форми, і це зовсім не дивно. Хлопець був надто заклопотаний своєю розбитою машиною, коли хапав Василину під плече та з шаленою швидкістю вовтузив прямо до кабінету директора, оминаючи десятки учнів. Для всіх це перше вересня точно стане незабутнім днем!

Наразі Василина сиділа по інший бік столу навпроти директора, де розміщувався ноутбук та декілька тек. Вона мала зосередитися, вгамувати тремтіння, лють, ненависть та змиритися з несправедливістю світу.

— Отже, — спокійно почав Олександр Володимирович. — Ти запевняєш, що не розбивала машину Нестора.

Диво, але минуло доволі багато часу безрезультатної балаканини, під час якої вони лише переливати з пустого в порожнє, але директор досі зберігав крижаний спокій.

— Саме так, — впевнено відповіла Василина, вважаючи, що найголовніше в цій ситуації — повірити у власну брехню.

— Аякже, — кинув хлопець, що розвалився на кріслі біля вікна, закинувши ногу на ногу.

Директор обережно поправив окуляри, а опісля склав руки замком, поклавши їх на поверхню стола. Знову мовчання.

Якщо випадок з машиною поширять мережею, якщо про нього дізнаються батьки русявого хлопчини, якщо їм розкажуть, хто саме образив їхнє чадо, то Василині точно буде непереливки. Бувай школа, привіт кредит. Її все одно виставлять винною, бо як інакше! Він же мажор!

«Мені труна».

Дівчина жодного разу не обернулася обличчям до хлопця, але відчувала, як його карі очі спопеляли її тіло, як пробігали темно-русявим волоссям, гривкою на дві сторони, спускалися до червоної сукні, краї якої Василина раз у раз нервово поправляла, і наостанок досягали розірваних кросівок.

Відчувши, що прогиналася під його поглядом, неначе лоза, дівчина поволі вирівняла спину.

«Ні, ти мене не налякаєш, — вперто подумала вона».

Олександр Володимирович тяжко зітхнув:

— Отже, почнімо спочатку.

«Знов те саме. Добре, я зрозуміла свої помилки й тепер точно зможу вийти на сухе».

— Ти стояла біля входу до школи.

— Так.

Чітка й лаконічна відповідь.

— Потім в тебе прилетів м'яч.

— Так.

— І ти кинула його в машину Нестора.

— Ні, я просто кинула його в інший бік.

— Тиць моя радість! — Нестор обурено вдарив долонями по своїх колінах. — Олександре Володимировичу, ви серйозно вірите в цю тафту?

«Тафта? Це що в біса взагалі таке!?»

Стукіт серця пришвидшився — напруга наростала.

— Але десятки учнів можуть підтвердити твою провину, — поблажливо повів Олександр Володимирович, заглядаючи Василині в збентежені очі. Дівчина вперто стримувала тремтіння, а також уважно стежила за власним голосом.

— Звісно! — вигукнула вона, а тоді драматично поклала долоні на грудну клітину: — Я ж всього-на-всього новенька! Вони однаково заступляться за свого друга. Я просто підняла м'яч та кинула його в інший бік. Я ж зовсім не орієнтуюся в цій школі. Мені навмисно кинули баскетбольним м'ячем у голову. Ви не розумієте, це я жертва!

— Та що ти кажеш, рідненька! — обурено вигукнув Нестор. Василина не обернулася, хоча й хотілося розцарапати йому пихату пику. Аж пекло в шлунку!

Дихання збилося, і дівчина була готова сказати що завгодно, аби лише викрутитися й знайти виправдання. Ні, вона не здасться. Не дозволить якомусь там Нестору перемогти.

— Добре, зробимо інакше, — втомлено прошепотів Олександр Володимирович, поглядаючи на електронний годинник на столі й відкриваючи свій срібний ноутбук з логотипом школи: темно-зелена літера «M» всередині кола.

Коліно Василини почало нервово сіпатися.

Тільки цього не вистачало. Перший день, а вона вже встигла втрапити в жахливу халепу. Але ж це була нахабна провокація! Нахіба було кидати м'яч їй у голову? Вони самі винні! І цей Нестор повністю заслуговував на розбите лобове скло своєї дуже-дуже-дуже дорогої синьої машини. Дуже дорогої. Такої дорогої, що у Василині нирок не зостанеться, якщо треба буде відшкодувати збитки.