Розділ 1. Не в той бік

— Гляньте, Попелюшка загубила свій черевичок!

Взагалі-то це був абсолютно звичайний кросівок, а Василина — аж ніяка не Попелюшка, а типова сімнадцятирічна дівчина, яка вступила до приватної школи.

З корабля на бал, так би мовити.

Загалом, ситуація склалася дивна та нетипова.

Гімназія «Магніфіка» мала дванадцятирічну систему освіти та кожного року проводила розумовий конкурс для всіх охочих. Переможець отримував квоту на безкоштовне навчання в школі для мажорів, яких у всьому завше прикривали батьки. Інвестиції, репутація закладу, телебачення і так далі, і тому подібне.

Не важко здогадатися, що зазвичай у цьому конкурсі брали участь саме жителі сіл, маленьких містечок та селищ. Словом, люди з низькою й середньою заробітною платою. Не блакитної крові.

Василина не скаржилася на непогане село, де виросла, але все—таки випробувала удачу та виявилася найздібнішою серед сотень дітей, тож перевелася до найкращої гімназії Дніпра. І от сюрприз: дівчина закінчила десять класів сільської школи, а «Магніфіка» мала геть іншу систему навчання. Дванадцять років! Отож, вона виграла конкурс та (після чималих дискусій стосовно вивченого матеріалу, обдарованості та порівняння програм різних шкіл) одразу перескочила до дванадцятого класу. І байдуже, що на рік молодша від нових однокласників.

Тепер її головна мета не тільки старанно навчатися, аби виправдати очікування близьких та адміністрації, а й зберегти свою таємницю. Здебільшого люди не любили новеньких, а коли це приватна школи, все ставало в рази складніше. Після довгих розмов з батьками, директор погодився не розголошувати правду про походження Василини навіть серед вчителів. На словах вона типова панна зі звичайної міської школи десь подалі від центру міста. Дівчина то не соромилася, але ці діти — скажені людожери.

І без того було важко звикнути до життя у великому місті, і багато чого видавало дівочу необізнаність, бо не так вже й часто вона сюди навідувалася.

То ж повернімося до місця подій.

Василина мовчки висмикнула білий кросівок, що застряг поміж плит, і невдоволено натягнула його назад на ногу. Дівчина вперто вдавала, що взуття не порване й досі придатне для носіння.

— Ну чого ти дивишся? — рикнула Василина. — Зніми штани й на себе подивися!

Дівчина обвела поглядом усіх школярів, що зібралися при вході до гімназії і яких аж надто тішила ця ситуація.

— Начебто приватна школа, а дороги гірші, аніж у лісі, — рявкнула Василина, поправляючи на стегнах літню червону сукню, що точно не була схожа на обов'язкову форму «Магніфіки».

Звістка про новеньку старшокласницю за квотою поставила всіх багатіїв з ніг на голову. Підозрюваних було декілька, оскільки в цьому році Василина не єдиний новий персонаж, однак, на жаль, так само потрапляла під приціл. 

Починалася справжня гра на виживання, оскільки самозакохані нарциси одразу засміють та принизять селянку чи селянина, бо саме слово «село», на їхню думку, — це лайно, пошарпане шмаття та смердючі сараї.

Як стереотипно.

Як самовпевнено.

Василина опинилася в незнайомому місті, потрапила до школи з нечистю, порвала кросівок, ледь не засвітивши трусами, а тепер доля вирішила остаточно добити нещасну, бо в наступний момент у голову Василини прилетів м'яч. Баскетбольний клятий м'яч.

Біль розкотився лобом, вдарив у скроні й змусив невисоке тіло ступити крок назад, аби не впасти. Зірочок не було, тільки зсув літосферних плит.

Перший урок мав початися з хвилини на хвилину, але жоден з десятків учнів не хотів проґавити феєричний концерт й продовжував спостерігати за показною новенькою.

Все це дійство відбувалося недалеко від шкільної стоянки, але, на відміну від багатіїв, що мали персональних водіїв, бо до вісімнадцяти років не мали права водити машину самостійно, Василина приїхала до школи на автобусі. Прибула ще годину тому й встигла вивчити кожен клаптик шкільної території: задній двір зі столиками для обідів, баскетбольне та футбольне поля, невеликі трибуни та, власне, стоянку.

Лють охопила дівоче єство з такою силою, що наразі слухати розум було чимось неможливим, ба навіть смішним.

Василина люто підхопила баскетбольний м'яч з землі, а тоді озирнулася на всі боки, придивляючись до кожного підлітка. Більшість увімкнули камери смартфонів.

Звісно ж, цей м'яч не міг сам по собі долетіти аж сюди й поцілити Василині прямісінько в голову.

Нарешті чіпкий погляд карих очей знайшов винуватця: хлопець з русявим волоссям у спортивних шортах та футболці. Він поволі крокував назустріч Василині й здалеку гукнув:

— Подай м'ячик!

Дівчина відчула зарозумілість у цьому, на перший погляд, незначному проханні.

Виконати вказівку? Кинути м'яч назад? Е ні! Василина Костенко не танцювати під чужу дудку.

Натомість вона зіщулила карі оченята, швидко розвернулася й щосили пожбурнула м'яч в геть інший бік. Відтак переможно посміхнулася, обертаючись обличчям до русявого хлопчини, але, на жаль, тріумф тривав не довго.

Вже за мить пролунав потужний удар, і подвір'я перед головним входом до «Магніфіки» заполонила гучна сигналізація автівки. Вона запищала у вухах і змусила серце пропустити декілька ударів.