Серце, яке тримають нитки неба
Шепіт небес у темряві
Небо мовчало, коли я не знала, куди іти.
Воно бачило, як у темряві вчуся стояти й рости.
Рідним я тихо казала: "У мене все добре, все ок",
А всередині серце тріщало - розпадалось за крок.
Я сміялась тоді, коли хотілось кричати до ран.
Носила на обличчі силу, а в душі - свій вічний туман.
Лише небо знало правду, без масок, без гри.
Саме йому я шептала: "Я втомилась. Забери".
Сльози текли не для інших - для того, щоб стати живою.
Щоб зняти той тягар, що ночами тремтів під шкірою злою.
Небо казало: "Ти зможеш. Ти пройдеш туман і страх".
І я вірила - навіть коли лише тінь залишалась в руках.
Я вчилась приймати себе без броні і захисту твердого.
Вчилась говорити правду, хоч голос ламався від болю простого.
Бо сила не в тому, щоб мовчки стояти в грозі,
А в тому, щоб визнати слабкість і все одно йти по землі.
Небо шептало: падіння - не вирок, а новий старт.
І кожен мій крок у темряві - шлях повернення в свій сад.
І навіть коли я казала "добре", ховаючи шторм і лід,
Небо відповідало: "Маєш право на біль, на злет і свій слід".
Я дивлюсь угору, коли не знаю, куди йти.
Там тиша м’яко загоює рани моєї самоти.
І небо шепоче, коли світ мовчить навколо:
"Ти вистояла. Ти дихаєш. Це твій найбільший подвиг"
Відредаговано: 26.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
