Перші ознаки

—  Так так, Дейв, я обов'язково почитаю новини, тільки трошки пізніше. сьогодні увесь день на ногах, навіть не присів ще жодного разу, повний завал на роботі. Добре, я тобі пізніше відпишу, бувай. - поклав я слухавку майже ігноруючи, що мені казав мій улюблений зануда. Ніби ці вкиди про інфікованих дійсно щось більше, ніж прикриття звинувачення колишнього президента в домаганнях до десятків журналісток.

— Адам! - о ні, ні ні ні, тільки не це — Адам, ну зачекай же ти! Нам треба поговорити! - а ось це звучить зовсім не заманливо, на що можна розраховувати починая комунікацію таким чином. В будь якому разі, це моя колега, з якою в нас якось зовсім не зав'язалося. Не подумайте, людина вона дуже гарна, та і я не промах, тільки от романтичні відносини це зовсім інше. Те - що я примушувати не хочу від слова зовсім.

— Кім, я справді дуже зайнятий сьогодні. Часу на балачки немає, давай якось іншим разом, окей? - натягнув я посмішку, що могла тільки відлякати людей, а не заспокоїти як я би цього хотів. Проте, байдуже. Я не можу пояснювати свої наміри та думки десять разів на тиждень.

— Ти не припиняєш від мене тікати, що я роблю не так? Всі тільки і бачать як я бігаю за тобою! Чи тобі не соромно?

— Соромно. За тебе - я підійшов трошки ближче до неї, бо терпіти ці крики на весь коридор в мене немає бажання. Якби мені не було байдуже на думку інших, подібні драми це не мій стиль — Припини цю виставу для перехожих, я тобі вже все пояснив, не буду я це робити по колу - не побачивши жодною логічної думки в очах Кім, я розвернувся та пішов по своїх справах, роблячи вигляд, що не почув як вона також щось пробурмотала про інфікованих. Щоб то не було, але це мене вже не на жарт напружує. 

***

Отже..на початку місяця як тільки но новини про інфікованих оприлюднили, все було відносно добре. Сім'ї спокійно гуляли біля річок на вихідних, відвідували місцеві ярмарки та насолоджувались життям. Так і не скажеш, що цього понеділка до місцевих лікарень масово почали приймати паціентів з інших країн. Особисто я не можу сказати, що їх симптоми були незвичайними, та чому їх не могли вилікувати в тій самій Австралії, Філіпінах та Новій Зеландії. Адже висока температура, сильний головний біль і постійна втома не показник невідкладної допомоги закордоном. Спочатку й самі лікарі вважали це наслідком чергового вірусу грипу, але з кожним днем кількість хворих безперестанно зростала. До кінця тижня вже не вистачало місць у кращій лікарні країни. То й паціентів почали направляти до інших лікарень, де через недостатне забезпечення безпеки лікарів, вони опинилися майже 1 на 1 з вірусом в замкнутому просторі кабінетів.

Серед жителів мого міста поширилася паніка. Родини почали зачинятись в будинках, магазини знатно спустошилися, а вулиці спорожніли. Однак це не допомогло. Вірус вже поширювався так швидко, що ізоляція не мала жодного сенсу. Лікарі виявили, що вірус передавався не лише через безпосередні контакти з хворими, а й через воду. Навіть вода в озері, яка колись була джерелом життя для великої кількості вуличних тварин, стала смертельною пасткою без достатнього її очищення,напевно. Яким чином це сталось, що зробило велику кількість водних ресурсів непридатною до вживання...я не розумію.

Тим часом хвороба прогресувала. Ті, хто захворів першими, почали мерзенно змінюватися. Їхня шкіра ставала чи то блідою, очі набували порожнього, скляного вигляду, а рухи – млявими доволі огидно незграбними. Люди поступово втрачали розум, а потім і здатність контролювати своє тіло. Перший випадок "перетворення" для нашого континенту стався у тій самій лікарні, куди в першу чергу почали привозити інфікованих: медсестра намагалася заспокоїти пацієнта, коли він раптово напав на неї, вгризшися зубами в її плече.

Вірус більше не був лише загрозою – він став початком кінця звичного світу. Ті, хто вижили, зрозуміли, що їхнє місто стало одни з осередків епідемії. 

— Адам? Ти тут? ‐ почув я голос Дейва з темного коридору, що жахливо мене налякало — Ти вже почав збирати речі?