Розділ 19

Печера роззявляла свій кам’яний рот, ніби когось ковтала. Дихати ставало важче — не тому, що повітря бракувало, а тому, що воно в’язло густим очікуванням.

Глухе відлуння, ледве чутне, з кожним кроком набирало ваги.

Воно не звучало в повітрі — воно звучало всередині.

Аліарна першою ступила в темряву. Холод слизнувся по її шкірі, наче невидимий дотик.

І одразу…

шепіт.

Ледь чутний. Майже вигаданий.

Ти помилилась дорогою.

Ти не повинна була приходити.

Ти ніколи не зможеш бути однією з них…

Вона стиснула пальці в кулак — настільки сильно, що нігті вп’ялися в долоню.

Вдихнула повільно. Видихнула.

Це — ілюзії. Їй пояснювали. Але ілюзії, що знають, де болить.

— Тримайся поруч, — тихо сказав Кеаріс і став по ліву руку.

Його голос був хрипкий, але теплий.

Аліарна кивнула, хоч і не була певна, чи це щось змінить.

Грелія увімкнула зеленкувате світіння на кінчику пальців — воно було слабким, немов затиснутим тінями самої печери. Світло ковзало по стінах і поверталося назад до них шматками — так, ніби камінь не хотів допомагати.

— Стежка не рівна, — повідомила вона. — Тут… щось ходило. І не один раз.

— А тепер ходимо ми, — пробурмотів Дорвен і вдарив руків’ям сокири об долівку. — То хай відлуння слухає нас.

Арін пирхнув:

— Якщо воно після цього не втече.

Та тільки-но він посміхнувся, як темрява згустилася, і відлуння ожило.

Спершу — тихо.

Потім — голосніше.

Потім… чесно.

— Аріне.

Голос — жіночий. Лагідний. Розбитий.

Арін зупинився так різко, що Кеаріс мало не врізався в нього.

— Ти кинув мене…

— Ти мав бути поруч…

— Чому ти не врятував?..

Обличчя Аріна зблідло.

Його губи здригнулися. Він не рушив далі — навіть не кліпнув.

— Не слухай, — тихо промовила Ліора і торкнулася його руки. — Це не вона.

Арін стиснув щелепи так, що аж скроні задвигтіли.

— Знаю… — видихнув він. — Але… голос…Мами…

Йому потрібен був ще один вдих, довгий і важкий.

Та він крокнув.

І шепіт відступив — ніби розчарувався.

Темрява ніби чекала, поки вони зроблять наступний крок.

Коли Арін нарешті рушив далі, повітря знову здригнулося — легенько, майже нечутно, але від того здригання хотілося стискати зуби.

Кеаріс ішов поруч із Аліарною, і з кожним кроком його плечі робилися важчими. Наче на них сідало невидиме каміння.

Раптом він зупинився. Ледь-ледь, але Аліарна одразу відчула.

— Кеарісе? — прошепотіла вона.

Він не озирнувся. Стояв рівно, але напруга в його руках була така, ніби він готовий схопитися за меч у будь-яку мить.

— Ти її жадаєш. Її губи, її руки, її очі… усе в ній.

— Ліору.

Кеаріс застиг.

Не так, як Арін — від болю. Це був удар у зовсім інше місце, туди, що він ретельно ховав.

Його пальці стиснули повітря, ніби шукаючи меч, який міг би розсікати не темряву, а власні думки.

Аліарна затамувала подих.

Вона відчула, як його тіло напружилось поруч — майже тремтіло від стриманого гніву. Або від сорому. Або від того, що темрява сказала уголос те, чого він сам боявся визнати.

— Не слухай… — почала вона.

Та голос заговорив знову. Тонше. Ближче. Прямо в його вухо.

— Вона ніколи не буде твоєю.

Кеаріс видихнув — різко, майже зі стогоном.

— Замовкни, — прошепотів він. Це був не наказ. Це була молитва.

Темрява засміялася — тихо, ледь чутно, але насмішливо.

— Ти думаєш, що можеш провадити інших? Ти сам не можеш впоратись зі своїм бажанням.

— Ти боїшся сказати правду їй…

— І боїшся, що вона її почує.

Ліора напівобернулась. Її обличчя затіняла темрява, але в погляді промайнуло щось — не страх і не цікавість, а… сум? Невпевненість? Здогад?

Вона не встигла сказати ні слова.

Кеаріс ступив уперед сам.

Різко. Мовби пробиваючись крізь невидимий бар’єр.

— Досить, — сказав він уже твердіше. — Моє серце… моє.

Він зціпив зуби, і голос став тихішим, але твердішим, ніж сама скеля:

— Я не дозволю тобі говорити за мене.

Відлуння не стихло одразу. Воно ніби розглядало його.

Ніби шукало тріщину в його рішучості.

Але не знайшло.

І темрява відпустила.

Світло Грелії знову відбилось від стін — цього разу м’якіше, ніби сама печера дихнула.

Кеаріс не озирнувся. Не пояснився. Лише став рівніше, глибше вдихнув.

Вони рушили далі.

Грелія йшла наступною, але її страхи не розпочалися одразу.

Натомість — тиша.

Занадто глибока.

Занадто правильна.

А потім з-під землі, з каменю, з самих стін — прокотилося шипіння. Низьке, глухе, як подих істоти, яку не варто будити.

— Греліяаа… — витягнуло відлуння довгим зітханням.

— Ти знову не зможеш їх урятувати.

Грелія стиснула губи. Навіть не моргнула.

Та відлуння підступало ближче.

Падаючі камені, тріск, гул — усе змішалося в хаос.

— Вони кричатимуть, як тоді.

— Вони горітимуть, як тоді.

— І знову… через тебе.

Її світіння згасло на мить.

— Не слухай, — сказав Дорвен, ставши за її спиною. Його присутність була як стіна. Непорушна.