10. Діамантові очі

Печера зустріла приємною прохолодою. Скинула сорочку та стрибнула у срібну воду. Народившись біля моря, Ліда почувалася у воді як риба. Вона зробила кілька кругів навколо кришталевих валунів, та вийшла з води. Було прохолодно, натягнула назад його сорочку. Більше не плакати, не будувати марних планів. Знайти своє місце, подалі від нього. Однозначно залишитися в готелі, але шукати іншу роботу. З такими думками її застав Охо. 

• Ну що отримала сповна імператорської любові?
• Вище даху.
• І що ти плануєш робити далі?
• Жити, я планую жити.
• І що плакати не будеш?
• Сьогодні точно ні, але не обіцяю достеменно.
• Жити де будеш?
• Мене б влаштував варіант поза готелем, щоб імператор не міг туди потрапити. Знаєш таке місце?
• Є одне, можу провести.
• Веди.
• Йди до дверей та кажи "дім Охо"
• Це твій дім?
• Колись був, пішли.

Ліда зробила як сказав дух, відкрила двері і потрапила у замок, справжнісенький замок. Величні колони, статуї з мармуру, вітражі у вікнах, правда все у павутині та пилюці . Але він був прекрасним. 

• Охо, а ти ким був за життя?
• Я був чаклуном.
• Ти відьмак?
• Ні я чаклун, це різні речі.
• І хто ж тебе вбив?
• Сам себе.
• Як сам себе?
• Перемудрував із заклинаннями.
• Ти хоч трохи прожив?
• Сімсот років майже.
• А скільки вже духом?
• Років зо сто.
• А як потрапив в готель?
• Відкрилися двері з печери і я залетів. Хоч веселіше стало. Але потім пропала принцеса і готель почав помирати та й ми разом із ним.
• Не весела твоя історія, ну показуй що тут в тебе.

Охо вів її замком, спочатку перший поверх, потім на другий, а на третьому було все що її сподобалося. Велика спальня виконана з червоного дерева, з дверима на балкон, а з балкону неймовірний вигляд на якесь озеро та ліс. Охо застосував магію і замок заблищав, ідеальною чистотою. Ще б якогось одягу роздобути, і життя налагодиться. Охо показав їй шафу із своїм одягом. Дивно, але все що є в замку за сотню років не втратило форми, і одяг в тому числі. Одяг вилітав із шафи та кружляв навколо Ліди, в основному костюми, сорочки, але в очі припав костюм для якогось маскараду - вузькі брюки, шовкова біла сорочка та видовжений комзол. Так як зараз тепло, то можна обійтися без комзолу. Охо зрозумів без слів, і вже через пару хвилин Ліда красувалася в тонкій шовковій сорочці та Чорних приталених брюках, що застібалися по боках на срібними ґудзиками, взуття не було. Трохи порившись у гардеробі Охо знайшов жіночі чоботи для верхової їзди, у кожного свої скелети в шафі, і готовий образ Ліди. Він ще почаклував біля волосся, чи то заплів чи вклав у якусь зачіску, Ліда відчувала себе іншою, так ніби щось змінилося в ній.

• На от і все, а тепер ходи до дзеркала.

І повів її до великого дзеркала, на всю стіну. Ліда підійшла і не впізнала себе. З дзеркала на неї дивилася красуня дивовижної вроди. Срібне волосся заплетене в хитромудрі коси, які припіднімали волосся догори, відкривали високе чоло і маленькі вуха, кілька завитків звисали ніби їх видув весняний вітер і вони невзначай висунулися із зачіски, створюючи ефект шарму. Шовкова сорочка з чоловічого плеча, трохи велика, вона в ній виглядає тендітною, стрункою, а через сорочку блищить золото-срібний орнамент, наче вогники. Ніжна, жіночна, зваблива, як ранкова роса, але головне її очі- вони стали діамантовими з срібним обідком. Вона розглядала себе, ніколи не думала, що може бути такою красунею, хоча й незвичайної краси.

• Ти кришталева принцеса, я так і знав, що ти незвичайна - бубонів Охо.
• Чому кришталева?
• Тільки спадкоємицї королівської крові з Кришталю мають діамантові очі. Замок міг визнати лише когось із трьох королівської родів сестер - засновниць.
• То ти думаєш, що я принцеса?
• Я не думаю, я знаю і бачу. Кожен маг знає які ознаки мають спадкоємиці королівської крові. То які у нас плани?
• Повернути обручку.
• Ти думаєш він відмовиться від тебе?
• Я не збираюся питати його, це моя ініціатива. А він сюди не пройде?
• Сюди ніхто не увійде без мого дозволу, а тепер і без твого.
• Тоді давай покінчимо із цими заручинами, і втечемо від усіх в цей прекрасний замок.
• Ти шибайголова , хоч і принцеса. Пішли.
• Вони повернулися в печеру, а з неї в ресторан готелю.

Ліда вгадала, імператор сидів в ресторані в компанії своїх подружок, пили вино. Вона йшла через всю залу ресторану, гості готелю обертали голови, подив читався у поглядах, чим ближче до його столу, тим більше народу збігалося до ресторану, що аж імператор не всидів і оглянувся. Він встав з-за столу, холодний погляд пройшовся по ній, ніби обмацюючи очима кожен міліметр її тіла.

• Невже моя наречена вирішила нас потішити своєю присутністю? Чи знову чекала, що я буду за тобою ганятися по всій Екраїні?
• Ні, не чекала. Навпаки я буду сподіватися, що ви більше не будете ганятися за мною. Я розриваю наші заручини офіційно, від нині я не ваша наречена.
• Це неможливо зробити, ти це знаєш.
• Це ви так вважаєте, а я ні. Тому я їх скасовую.
• Тебе вб'є твоя ж магія.
• Ви цього не побачите, то ж спіть спокійно.
• Ти дурепа малолітня. Кожна дівчина нашого світу мріяла бути на твоєму місці, стати імператрицею Екраїни, мати все та служити своєму імператору.

Ліда скинула обручку і простягнула йому, він не вірив своїм очам. Його смарагдові очі палали, він випустив з руки золотий магічний батіг, бажаючи закинути його як ласо на її шию. Та так не сталося, бо навколо Ліди утворилася срібна аура, і його магія осипалася золотим пилом їй до ніг. Його спроби захопити її зазнали невдачі, лють читалася в кожному мускулі.

• Та хто ж ти така?
• А ви добре придивіться, заспокойте магію і лють, ваша величність.