Розділ 16

Люція стояла посеред темного лісу. Повітря було густе, пронизане магією, а вітер приносив шепіт далеких голосів. Вона знала, що це не просто місце — це початок її випробування.

Брати стояли поруч, їхні обличчя були серйозними.

— Перед тобою три шляхи, — сказав Деймон, вказуючи вперед. — Кожен веде до правди, але лише один покаже тобі, хто ти є насправді.

— Як мені вибрати? — запитала вона, відчуваючи напругу в грудях.

Алекс усміхнувся краєчком губ.

— Серце знає відповідь, але чи почуєш ти його?

Люція кивнула і зробила крок уперед.

Перший шлях був освітлений місячним світлом, другий — оповитий туманом, а третій губився у пітьмі. Вона відчула, як її інтуїція тягне в бік туманного шляху.

— Я йду сюди, — сказала вона впевнено

Тіріус стиснув кулак.

Вона глибоко вдихнула і пішла вперед.

Туман згущувався, змушуючи її напружувати зір. Дерева здавалися примарними, а тіні навколо рухалися, немов живі.

— Люціє… — пролунав голос, і вона різко зупинилася.

Перед нею стояла висока постать у чорному плащі. Очі незнайомця світилися сріблом.

— Хто ти?

— Я той, хто тримає відповідь на твоє питання. Але чи готова ти заплатити ціну?

Люція відчула, як її серце стиснулося. Випробування тільки починалося.

Люція напружено дивилася на постать перед собою. Слова незнайомця боляче різонули по її серцю.

— Браття покинули мене? — прошепотіла вона, намагаючись не піддаватися страху.

— Вони залишили тебе, — голос незнайомця лунав, наче сам вітер шепотів у вуха. — Ти одна, Люціє. Ніхто не прийде тобі на допомогу.

Люція заплющила очі на мить, намагаючись відчути зв’язок із братами. Вона пам’ятала їхні слова, їхню підтримку, їхню віру в неї.

— Ні, — твердо відповіла вона, розплющуючи очі. — Я не одна.

Постать зробила крок ближче.

— Ти так думаєш? Де вони зараз?

Люція стиснула кулаки.

— Вони поруч. Можливо, не фізично, але в моєму серці. Ми пов’язані кров’ю, долею. І я не дозволю тобі маніпулювати мною!

Темрява навколо неї затремтіла. Незнайомець зупинився, а його очі спалахнули холодним світлом.

— Подивимось, наскільки ти впевнена у своїх словах

Раптом усе навколо почало змінюватися. Ліс зник, а вона опинилася на старому кам’яному мосту. Знизу вирувала чорна безодня.

І попереду, по інший бік мосту, стояли її брати.

Але вони дивилися на неї холодними, байдужими очима.

Люція похитала головою, відчуваючи, як її серце стиснулося від болю.

— Це неправда! — вигукнула вона. — Ви не могли цього сказати!

Її брати стояли на іншому кінці мосту, їхні обличчя залишалися незворушними.

— Ми сильніші без тебе, — повторив один із них, його голос був холодним, майже чужим

Люція зробила крок уперед, намагаючись відчути зв’язок, який завжди був між ними.

— Ви мої брати! Ми разом пройшли через стільки випробувань. Ви захищали мене, а я вас. Ми сім’я!

Але вони не ворухнулися.

Раптом вітер навколо завив сильніше, і вона відчула, як щось невидиме намагається затуманити її розум. Люція глибоко вдихнула, намагаючись згадати все хороше, що було між ними.

І тоді вона зрозуміла.

— Це ілюзія… — прошепотіла вона, її очі спалахнули розумінням.

Темрява навколо затремтіла, і постать, що раніше намагалася збити її з пантелику, стиснула губи.

— Ти швидко здогадалася, — зітхнув він.

Люція розплющила очі — вона стояла посеред лісу, а її справжні брати були поруч, стурбовано дивлячись на неї.

— Люціє! Що сталося? — Деймон схопив її за плечі.

Вона глянула на них, і в її очах світилися сльози полегшення.

— Ви тут… Ви справжні…

І тоді вона зрозуміла ще одне.

Хтось намагався посіяти розбрат між ними. І цей хтось ще не закінчив свою гру.

Люція дивилася на братів, її голос тремтів:

— Ви правда… справжні?

Деймон нахмурився, зробив крок уперед і міцно стиснув її плечі.

— Звичайно, це я, Люціє. Чому ти питаєш?

Сіріус перехопив її руку, його дотик був теплим, живим.

— Ти вся тремтиш. Що сталося?

Люція вдивлялася в їхні очі, намагаючись розпізнати хоч якусь фальш. Але ні — вони були справжні, рідні, ті, кого вона знала все життя.

— Я бачила… інше. — Вона зробила глибокий вдих. — Вас змусили сказати, що я вам не потрібна… Але це була ілюзія.

Алекс стиснув кулаки.

— Хто це зробив?

Люція похитала головою.

— Не знаю… Але хтось намагається нас розділити

Брати переглянулися між собою, а потім Тіріус твердо сказав:

— Нехай спробують. Ми завжди разом. І ми не дамо їм виграти.

Люція відчула, як тривога повільно відступає.

— Так, ми разом. І розгадаємо цю таємницю.

Вітер повіяв сильніше, наче погоджуючись із її словами. Щось велике чекало попереду. І вони мали бути готові.

Люція відчула, як її ноги раптово стали ватяними. Голова закрутилася, а перед очима попливли темні тіні. Вона ледь устигла вхопитися за плече Деймона, перш ніж її накрило хвилею слабкості.

— Люціє! — вигукнув Алекс, підтримуючи її.

Вона хитнулася, намагаючись утримати рівновагу, але темрява затягувала її, мов вир. Свідомість почала згасати, і тільки віддалено вона почула голос Тіріуса:

— Вона падає у морок!

Раптом навколо здійнявся вітер, холодний, пронизливий, ніби сама ніч ожила. Люція боролася, намагаючись не дати цьому відчуттю поглинути себе, але щось невидиме тягнуло її вглиб.

— Не піддавайся! — голос Сіріуса лунав десь далеко.

В останній момент Люція зібрала всю свою волю в кулак і відчайдушно вирвалася з обіймів темряви. Її очі розплющилися, вона судомно вдихнула повітря.

— Я… я тут, — прошепотіла вона, зустрічаючись поглядом із братами.

Вони стояли навколо неї, готові боротися, якщо знадобиться. Але що це було? І чому морок намагався її забрати?

Люція спробувала зробити крок уперед, але її ноги не слухалися. Слабкість накрила її, мов хвиля, і вона похитнулася.