Розділ 11

Темрява огорнула Люцію, коли вона увійшла до печери. Холодний вітер пробігся по шкірі, а попереду розкинувся прохід, що вів у невідомість.

— Тримайся разом, — прошепотів Деймон, йдучи поруч.

— Тут щось дивне… — додав Алекс, прислухаючись.

Раптом стіни печери почали змінюватися. Люція відчула, як ґрунт під ногами здригнувся, а потім усе розчинилося у вихорі світла.

Вона опинилася в іншому місці.

Перед нею стояв її батько. Живий. Такий, яким вона його пам’ятала.

— Люціє… — його голос лунав м'яко, але водночас владно.

— Це ілюзія, — прошепотіла вона, проте не могла відвести погляду.

— Ти боїшся правди, — сказав він, дивлячись їй прямо у вічі. — Але прийшов час дізнатися, хто ти.

— Я знаю, хто я, — заперечила вона.

— Ти знаєш лише частину.

Земля під ногами затремтіла. Перед нею з’явилися сцени з минулого: їхня сім’я, щасливі моменти, потім зрада, смерть, втрата.

— Ти можеш відкинути свою силу, — сказав батько. — Або прийняти її і стати тим, ким маєш бути.

Люція стиснула кулаки.

— Доведи.

Перед нею виросла тінь — висока, темна фігура з яскраво-червоними очима. Це було її найбільше страхіття.

Вона вдихнула і зробила крок уперед.

Тим часом брати також проходили свої випробування.

— Це все лише ілюзії! — закричав Сіріус, але його голос лунав у порожнечі.

Деймон стояв перед своїм минулим — тінню власних помилок.

Алекс чув голоси, які нагадували йому про страх невдачі.

Кожен із них мав зустрітися з тим, що ховалося у найглибших куточках їхньої свідомості.

Люція відчула, як тінь рухається до неї. Але тепер вона не відступала. Вона приймала свою силу.

Світло спалахнуло навколо неї.

Тінь завмерла.

— Ти не можеш мене перемогти, — прошепотіла вона. — Бо я більше не боюся.

Тінь розчинилася.

Люція впала на коліна, відчуваючи, як її серце калатає. Вона подолала це.

Тепер залишалося дізнатися, чи впоралися брати…