Розділ 4

Люція знову залишилася сама, заглиблена в думки. Вона не хотіла бути обраною, не хотіла, щоб її доля була вирішена кимось іншим.

Але чи дійсно це так?

— Дівчинко, ти занадто багато думаєш.

Люція здригнулася, почувши низький, спокійний голос. Вона обернулася й побачила Рея Бредбері — старого вовка, який завжди здавався трохи дивним, але всі до нього прислухалися.

Він був мудрим. І, можливо, єдиним, хто міг дати їй відповідь.

— Чому всі бачать у мені щось особливе?

— запитала Люція, поглянувши йому прямо у вічі. — Я не просила цього.

Рей Бредбері усміхнувся, його старе, заросле сивою бородою обличчя виглядало загадково.

— Люди бояться того, чого не можуть зрозуміти. А ти для них загадка. Сила, яку ти носиш, змушує їх тривожитися.

Люція зітхнула.

— Тобто вони бояться мене?

Рей кивнув.

— Бояться. Але не тому, що ти можеш їх знищити. Вони бояться, бо ти маєш силу змінити цей світ. А змін завжди бояться більше, ніж будь-якого ворога.

Люція замислилася.

— Завжди, — відповів старий вовк. — Пророцтва, доля, страхи інших — усе це лише тінь. Лише ти можеш вибрати свій шлях.

Люція подивилася на свої руки, потім на небо.

Її вибір…

А що, як вона обере не боротися? Що, як вона піде своїм шляхом, не залежним від чужих очікувань?

Вперше за весь цей час їй стало трохи легше.

— Дякую, Рей, — тихо сказала вона.

Старий вовк усміхнувся і зник у тіні лісу. А Люція залишилася, відчуваючи, що тепер вона більше не просто тікає від своєї долі.

Вона готова її прийняти. Але на своїх умовах.