Розділ 20

Вечір був тихим, але напруга між Василисою та Фешем тільки зростала. Вони сиділи біля вогню, і світло полум’я відбивалося в їхніх очах.

Феш уважно спостерігав за нею, але його голос залишався спокійним.

— Ти справді впевнена в своєму виборі?

Василиса поглянула на нього, її помаранчеве волосся легенько колихалося від вітру.

— Чому ти питаєш? Ти сумніваєшся у мені?

Феш зітхнув, провівши рукою по волоссю.

— Я не в тобі сумніваюся. А в тому, чи ти розумієш, що чекає на тебе далі.

Василиса стиснула кулаки.

— Я не дитина, Феше. Я знаю, що клан Димар не залишить це просто так. Але мені не потрібен той клан. Я хочу бути тут. І… з тобою.

Феш підняв погляд, його очі блиснули.

— Ти хочеш бути тут… через мене?

Василиса відчула, як її серце стислося.

— Я хочу бути тут, бо це моє місце. Але так, ти теж важливий для мене.

Вогонь потріскував, заповнюючи паузу між ними.

— Але чи ти розумієш, що це означає? — Феш говорив тихо, але серйозно.

Василиса зітхнула.

— Ти думаєш, що я слабка, що не впораюся?

Феш нахилився ближче, його голос став глибшим.

— Я знаю, що ти сильна. Але навіть сильних ламають, якщо вони не готові. Я не хочу, щоб з тобою так сталося.

Василиса різко піднялася на ноги.

— Ти говориш так, ніби мені краще повернутися! Але я не збираюся!

Феш теж встав, його погляд потемнів.

— Я не хочу, щоб ти поверталася. Я хочу, щоб ти розуміла, що ти вже не просто Василиса. Ти частина Клану Клік. І якщо ти залишишся, ти будеш боротися поряд зі мною. До кінця.

Вона завмерла, дивлячись йому в очі.

— Я готова.

Феш пильно дивився на неї ще кілька секунд, а потім його риси пом’якшилися.

— Тоді я не дозволю тобі впасти.

Василиса зітхнула й опустила голову.

— Дякую.

Феш ніжно торкнувся її підборіддя, змушуючи її підняти погляд.

— Я не дозволю тобі загубитися, Вась. Але і ти не відступай.

Її серце билося швидко, вона кивнула.

— Не відступлю.

Феш завмер. Його очі розширилися від несподіванки, але він не відсторонився. Василиса ніжно торкнулася його губ своїми, передаючи все, що не могла сказати словами.

Її серце шалено калатало, вона боялася його реакції, але одночасно не могла більше стримувати свої почуття.

Феш на мить не ворухнувся, а потім відповів на її поцілунок, притягнувши Василису ближче. Його руки обережно лягли їй на талію, ніби він боявся зламати цей момент.

— Ти впевнена в цьому? — прошепотів він, коли вони відсторонилися.

Василиса усміхнулася, її обличчя почервоніло, але вона не відступила.

— Як ніколи.

Феш ніжно провів пальцями по її щоці, його погляд був м’яким, але в ньому ховалася буря емоцій.

— Тоді ти моя, Василисо. І я нікому тебе не віддам.

Вона заплющила очі, насолоджуючись його словами, і прошепотіла:

— А ти мій, Феше.