Делія

Коли я намагалася заспокоїти Каталіну, сама ледве вірила в те, що говорю. Я знала, що її магія ще не підконтрольна повністю, і навіть невелика втрата контролю могла призвести до непередбачуваних наслідків. Вона могла поранити себе чи когось іншого, а це для мене було неприйнятно. Я відчувала, як серце стискається від хвилювання: всередині мене зростала тривога, змішана з роздратуванням на власну безпорадність.

Коли я отримала силу дракона, колись давно, я читала старий посібник чарівників, який детально пояснював, що наша магія живе від емоцій і віри в себе. Якщо серцем відчуєш, що все вийде, що сила слухатиме лише тебе, то саме так і станеться. У ті моменти, коли моя магія прокидалася, я часто згадувала ці слова.

Тепер я намагалася передати цю віру Каталіні — нагадати їй, що страх і сумніви тільки слабшають силу. Я говорила спокійно, впевнено, намагаючись дати їй відчути, що все можливо. Здавалося, щось спрацювало: вона зняла напруження з плечей і зробила крок у будинок, довірившись мені і власним відчуттям.

Але далі сталося те, чого ми не могли передбачити. Як тільки Каталіна перетнула поріг, різко з-під землі виросли двері, які закрили нам прохід. Вони з’явилися без попередження, мов живі, і повільно опустилися, повністю перекривши шлях назад. Я відчула, як холодний тремтіння пробігло по спині: це не могла бути звичайна пастка. Невже ми помилилися десь, не врахували якусь деталь?

Томас і Ліам миттєво кинулися намагатися відчинити двері, їхні руки і магія б’ються об невидимий бар’єр. Але нічого не виходило. Я бачила, як їхні обличчя затьмарюються від роздратування і страху. Ми пробували різні способи: удари магією, активація артефактів, спроби зламати закляття силою волі. Все було марно. Це було стародавнє закляття, захист, який не піддався жодному сучасному засобу. Вхід залишався закритим, і ми відчули безсилля.

Моє серце стиснулося від думки, що всередині тепер знаходяться Каталіна і Адам — самі, без жодної нашої допомоги. Я знала, що Каталіна ще не навчилася повністю контролювати свої здібності, а Адам — хоч і кращий студент Академії, не може передбачити усі небезпеки, що можуть чекати на них. Ситуація ставала дедалі напруженішою. Я уявляла собі, що всередині може бути щось древнє, таємниче, небезпечне, і серце моє билося швидше від передчуття — не страху, а тривоги за них обох.

Попри все, я намагалася знайти в собі спокій і надію. Каталіна може втримати себе, хоч її магія нестабільна. А Адам — сильний, розумний, спокійний навіть у небезпеці. Вони точно впораються, я хотіла в це вірити. Але лише сподіватися недостатньо: ми повинні діяти, навіть якщо наші шляхи обмежені.

— Ми не маємо зупинятися, — сказала я, відчуваючи, як голос тремтить від внутрішньої напруги, але залишається твердим. — Треба потрапити в середину.

Я дивилася на Томаса та Ліама, які ще пробували відкривати двері, і бачила, що вони не здаються, але кожен новий безуспішний удар магією додає сумнівів. Вони теж відчувають небезпеку, що нависає над Каталіною та Адамом, і розуміють, що нам потрібен інший підхід.

— Ми не можемо їх залишити самих, — додала я, більше собі, ніж їм, повторюючи ці слова, наче заклинання для себе самої. — Треба шукати інший вхід, обійти це закляття.

Ми оглянули будинок з усіх боків: фасад був безпечним, але вікна були захищені стародавніми бар’єрами, невидимими для очей звичайних людей, і будь-який підхід ззовні міг спровокувати магічну реакцію. Я думала про підземелля, про вентиляційні ходи, про старі таємні проходи, які колись будували в Академії. Там могли бути потаємні тунелі, які вели всередину — але їхні карти давно загубилися, а легенди залишилися лише у фрагментах свитків.

— Можливо, є таємний вхід з підземелля, — пробурмотіла я, більше як роздуми вголос, ніж наказ. — Ми повинні перевірити всі можливості.

Ліам підняв брови, розуміючи, що я серйозно налаштована, і кивнув. Томас стискав кулаки, готовий до будь-якого ризику. Вони розуміли, що від швидкості та рішучості залежить безпека Каталіни та Адама.

Я знову глибоко вдихнула, намагаючись зібрати думки і емоції в єдиний пучок сили. Наші серця билися в унісон із зовнішньою напругою: потрібно було діяти швидко. Кожна хвилина могла коштувати безпеки наших друзів.

— Пам’ятайте, — сказала я тихо, але твердо. — Що не лише сила, а уважність і розум допоможуть нам. Не треба кидатися вперед без плану. Кожен крок повинен бути точним.

Ми почали обстежувати територію, оглядати стіни, вікна, підвал і зовнішні приміщення, шукаючи будь-які натяки на прихований прохід. Кожна дрібниця, кожна тріщина, кожне невелике вікно могло стати шансом. Я дивилася на Ліама і Томаса, і бачила в їхніх очах рішучість, але й тривогу. Ми розуміли, що час не на нашому боці.

Внутрішній голос підказував мені не зупинятися на звичайних методах: треба шукати старі знання, старі закляття, приховані двері і механізми, які колись використовувалися у старих будівлях Академії. Ми повинні діяти, поки Каталіна та Адам залишаються живі і не піддалися небезпеці.

— Кожен куточок може містити вихід, — промовила я, піднімаючи руку, щоб звернути увагу друзів на старі сходи, що вели вниз. — Тож перевіримо все.

Серце моє билося швидко, але рішучість була сильнішою за страх. Я знала: якщо ми не знайдемо шлях у середину, наслідки можуть бути непередбачуваними. Каталіна та Адам могли опинитися у пастці, яку неможливо буде подолати навіть найсильнішому магу.

Ми рушили далі, уважно оглядаючи всі можливості, кожну деталь навколо. І, хоча страх не зникав, він ставав керованим, бо діяти — значить боротися, а не чекати біди. Ми не могли дозволити собі чекати. Кожен крок наближав нас до них, до нашої мети, і я знала: поки ми разом, у нас є шанс.

— Ми не залишимо їх, — повторила я тихо, але впевнено, відчуваючи тепло впевненості в серці. — Ми повинні зробити це. І ми зробимо.