Алекс

Ні, цього точно не може бути. Я знав про походження Каталіни стільки, скільки дозволяла мені пам’ять — не просто чутки, а факти, що тягнулися з далекого минулого, сховані в шепотах між старими книгами й забутих свитках. Саме тому дракон обрав її: він почув у ній резонанс, ту частоту, що не дається звичайним людям. Я бачив потенціал, відчував його, ніби слабкий відгомін в своїх кістках.

Але навіть тоді, коли думав, що розумію, я не міг уявити, наскільки все виявиться складнішим — і як багато ризиків з цим пов’язано. Це стало очевидним тепер, коли картина звузилася до однієї гострої лінії: якщо правда вийде назовні, наслідки будуть непередбачувані.

Найгірше в цій історії — не сама її дивна кров, не незвичайні здібності Каталіни, а те, що роблять з такими людьми ті, хто вміє рахувати сили й вигоди. Якщо Рада дізнається про неї, якщо інформація просочиться у їхні руки — вони не бачать в ній людської дитини зі страхами та надіями.

Для них вона буде ресурсом, інструментом, сокирою, яку можна загострити й кинути у будь-яку битву. Вони знайдуть спосіб використати її магію, прикрити свої амбіції закликами про «загальне благо» і «захист кордонів». І вплив батьків, і моє прізвище — все це може не допомогти, коли гроші й політика стають важливішими за життя. Це думка гірчила в мені так само гостро, як і образи з Джерела Мудрості: там було щось, що випускало з-під ковдри наші старі правила, і мені тепер було очевидно: потрібно діяти.

Вона — моя сестра. Сестра по крові. Я давав обітницю захищати її, і це була не просто красива фраза з дитячої присяги — я виміряв її кожною частиною свого життя. Тепер ця обітниця накладала на мене більше, ніж коли-небудь: це був не просто обов’язок, а ворог, що підкрадався в тумані.

Каталіна опинилася в постійній небезпеці — не лише фізичній, а й моральній: втратити право на вибір, стати способом для чийогось зиску. І мене бентежило зовсім не те, що про неї дізнаються інші учні. Мене лякала сама ідея, що хтось, хто має владу і холодний розум, вирішить, як їй жити далі.

Я міг думати годинами про можливі виходи: приховати її, вивезти, навчити контролювати силу, підготувати захист — але кожен варіант мав протилежні наслідки. Сховати означало зробити її втікачем від власної долі; вивезти — втягнути у ще більші ризики за межами Академії; навчити — це тривалий процес, що потребував часу, якого у нас могло й не бути. А Рада, яка завжди спостерігала за тими, хто вирізнявся, знайде спосіб тиснути. І тоді навіть найскладніший план перетвориться на пастку.

Тому у мене залишався лише один варіант, який, можливо, і не був ідеальним, але був реалістичним: зібрати допомогу, причому таку, яка не піддається впливу Ради й не піддасться легкому контролю. Потрібно було звернутися до тих, хто зможе діяти приховано, хто зрозуміє суть ризику і погодиться втрутитися без гучних заяв. Але такі люди не збираються в залах Академії під час денного світла. Вони мають свої канали, свої методи — ті, що не завжди залежать від офіційних дозволів.

Я повернувся в свій кабінет не просто, щоб сховатися від шуму зовнішнього світу, а щоб знайти в книгах те, що потрібно для цього першого кроку. Після тих спроб проникнення під час канікул ми посилили охорону — і тепер тут справді було тихо й безпечно; за вікнами лише ледь чутний шелест листя, а у приміщенні пахло воском і старим пергаментом. У шафі лежали записи, нотатки, свитки, що стосувалися не лише навчання, а й людей, яких я колись зустрічав у своїх доросліших забавах — тих, хто розуміє старі мови листування і тих, хто вміє зберегти таємниці.

Я відкрив книгу, та не ту, що розповідала про Артефакти; мені потрібні були інструкції старого світу — як налагоджувати безпечний зв’язок, як використовувати старі канали, які не відстежує сучасна магія Раду. Ми ще не мали права на помилку, і будь-який цифровий слід міг привести небажаних слухачів. Древні способи — листи, печатки, сигнальні шифри — здавалися пережитком минулого, але саме вони виявлялися найнадійнішими у часи, коли надмірна прозорість стає смертельною.

Не думаю, що сам впораюся. Усвідомлення цього не принижувало — воно робило план реальнішим. Я сумнівався у власних силах, але розумів, що пошук союзників — це спосіб поділити ризик і збільшити шанси. Я взяв аркуш пергаменту, нагострив перо і занурив його у чорнило.

Кожен штрих літери здавався мені кроком у прірву — і водночас важливою ниткою, що могла вивести нас із заплутаної мережі. Писати листа було старомодно, але безпечніше; а ще це означало ретельно продумати слова. Не можна було допустити зайвих деталей, але й оминути інформацію — смертельно.

Я писав про те, що бачив, не називаючи імен там, де це могло заподіяти шкоди. Я описував ризики стисло й холодно, ніби викладав сухий звіт — так, щоб той, хто читатиме, зрозумів, що мова йде про негайну дію. Але я також дозволив вкрастися у рядки трохи емоції — не для того, щоб викликати співчуття, а щоб підкреслити, що це не черговий бюрократичний випадок. Йшлося про дитину, про мою кровну сестру; це не було просто політичною задачею, це було питанням життя і самобутності.

Я наклав на лист печатку — не ту офіційну, що видно у всіх архівах, а стару, яку зберігав як рідкісний міст між минулим і теперішнім. Печатка давала не тільки сувій і підпис; вона говорила про те, що я готовий до подальших кроків, що це не паніка, а продуманий план.

Це був наш останній шанс. І хоча я не був упевнений, я впевнений у одному: якщо не скористатися ним зараз, завтра може не бути вже й шансів. Я склав лист, притиснув його в книгу, і на мить зупинився, дивлячись на власні руки, вкриті чорнилом. Вони тремтіли — від страху чи від надії, я ще не вирішив. Але впевнений у тому, що мені обов’язково допоможуть ті, кому я напишу. Принаймні я повинен був на це розраховувати. Інакше — залишалася лише доля, яку я не хотів бачити.