Адам

Навіщо вона взагалі приходила? Це питання котилося в мені, немов камінь у тихому ставку — довго, повільно, залишаючи круги, що згодом ніяк не вщухали. Я не чекав від неї вибачень і не хотів їх чути — не через гордість, а через страх. Вибачення відкривали двері, за якими починалась правда, а правда була важчою за будь-який меч. Я боявся, що один її крок у цю кімнату знову розбурхає ті бурі, які я так довго намагався приборкати.

Але вона помітила шрам. Це сталося тихо: погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався, і в її очах відбилася та сама крихка цікавість, що завжди видавала Каталіну. Я знаю її: вона не просто бачить — вона питає. І навіть якщо питання лишається невисловленим, воно працює тихо, непомітно, немов підкоп під стіною. Я знав, що вона обов’язково захоче все дізнатися. Її зв’язки, її природна допитливість і те, як вона вміє добувати інформацію — усе це було знаком небезпеки для мене. Рано чи пізно їй стане все відомо. Я так сподівався, що цього не буде.

Не хотілося знову переживати ту трагедію дитинства. Я не готовий був відкривати старі рани. Проте спогади повернулися мов хвиля, що прорвала дамбу, і все, що було затоплене роками, знову опинилося на поверхні. Я став знову тим маленьким хлопчиком, з тремтячими руками, що не міг нічого змінити. Те, що відбулося тоді, відірвало від мене найцінніше — і одночасно навчило виживати. Я не зміг нічого зробити, втратив їх назавжди. І кожен крок у дорослому житті був присвятою тій незакритій справі, хоч би як я старатися її забути.

Тато готував мене по-іншому. Він говорив про воїна, про честь, про обов’язок боронити навіть тоді, коли все здається втраченим. Його вчення були суворі і точні, як клинок, який заточують до блиску. «Ти маєш стояти до останнього подиху», — казав він, і його голос завжди лунав у мені, як наказ, що не підлягає сумніву. І тим не менше… щось пішло не так.

Він ніколи не сварив мене голосно. Ні крику, ні люті — лише тихе, холодне розчарування, що стискало мене сильніше за будь-яке покарання. Я бачив його очі у ті миті; вони були спорожнілими не від зневаги, а від болю, що перетворився на відчуття власної безпорадності. Мені здавалося, ніби він хотів вимовити щось інше, але не наважувався. Та я відчував: в його погляді була не лише туга за втраченими, а й німе питання — чому саме я залишився? Чому Доля обрала мене для цієї гри?

Я знаю, що тоді я мав померти так само, як і вони. Так вчать старі легенди — коли родина розбита, часом хтось має піти, аби інші лишилися. Та Доля зіграла зі мною злий жарт: я лишився живим, а це стало випробуванням, для якого я не був готовий. І тепер я тут — живий, але боюся кожної битви. Боюся не лише чужих клинків, а й власних спогадів, що можуть розірвати мене на шматки, коли я найменше цього очікую.

І все ж — чи може це змінитися? Питання, що мучить мене ночами, коли тиша здається найглибшою, і думки повертаються, як карти, що горять в руках. З одного боку — я, загартований у холоді втрат, майже спеціально відгородився від людей; з іншого — є бажання, не таке вже й гучне, але постійне, що підштовхує мене до іншого життя. Життя, де не потрібно ховатися за маскою.

Може, зміна полягає не у тому, щоб забути, а у вмінні жити поруч зі спогадами. Вони не зникнуть — і не мають зникнути; але їх можна навчитися не давити так сильно. Можливо, варто дозволити собі бути слабким перед кимось, хто не використає твою слабкість проти тебе. І Каталіна — несподіваний приклад такої людини. Вона не змушує мене відкриватися, але її присутність робить це легшим. Вона — як світло, що пробивається крізь тріщину в стіні: не вистачає для миттєвого оздоровлення, але достатньо, щоб побачити дорогу.

Але я також знаю: бажання змінитися — тільки перший крок. Далі йдуть страхи, сумніви, навички, які треба змінювати, і випробування, які не допустять марних надій. Чи я готовий ризикнути? Чи маю сили допустити, щоб хтось побачив мою правду і залишився поруч?

Коли я дивлюсь на свій шрам, він перестає бути лише знаком болю. Він нагадує мені про те, що я пережив, і про те, що ще можу пережити. Можливо, одного дня я зможу розповісти про це вголос, не ховаючись у тіні. Можливо, це станеться не за наказом, не після битви, а просто — коли я дозволю собі довіритись.

Поки що відповіді немає. Є лише тривога і маленьке, ледве помітне відчуття надії, яке народжується від думки, що життя не повинно бути суцільним протистоянням. І якщо хоча б одна людина поруч здатна прийняти мене з усіма шрамами — може, цього буде достатньо, щоб почати жити інакше.