Алекс

Я не знав, як розказати Каталіні всю правду, адже рано чи пізно вона все одно зрозуміє, звідки в неї ці сили. Сховати таке неможливо, а відкладати — лише робити гірше. Я добре пам’ятаю той момент, коли сам дізнався правду. Це сталося випадково, коли мені виповнилося дев’ятнадцять. І навіть тоді я не був готовий прийняти це одразу.

Наче хтось зірвав покривало зі світу, і я вперше побачив його справжнім. Я бачив людей іншими, бачив себе іншим — і водночас відчував, що частина мене залишилася колишньою, незмінною, ніби я ще не до кінця усвідомив, що зламав межу між звичним і неможливим.

Звісно, це мали зробити батьки. Так було б правильно. Вони мали б пояснити ще раніше, допомогти зрозуміти й прийняти. Але вони мовчали. І, знаючи їх, я впевнений, що мовчатимуть і далі, відкладаючи цю розмову до останнього.

У них завжди знайдеться причина, чому зараз «не час», чому «Каталіна ще замала», чому «вона не готова». Вони майстри відкладати. Та проблема в тому, що відкладати більше нікуди. Кожен день мовчання нагромаджує ризики, підвищує небезпеку. І я бачу це. Я бачу, як їхні слова можуть здаватися правильними на перший погляд, а насправді вони лише затримують неминуче.

А я сам ніяк не можу наважитися. Стільки разів думав: ось сьогодні скажу, ось зараз підійду і просто все викладу. Але коли бачу її усмішку, відчуваю її довіру — у мене перехоплює подих. Як можна розбити цей спокій, цю безтурботність, яка ще залишилася в її житті? Кожне слово, яке я мав би промовити, здається лезом, що неодмінно залишить слід. Мене лякає не лише можливість того, що вона образиться чи злякається, а й думка, що її світ зміниться безповоротно. Адже правда завжди змінює все, і ніхто не може повернути минуле назад.

З кожним днем її сила росте. Це вже не можна не помічати. І разом із цим росте й моя тривога. Бо я бачу, як іноді в ній прокидається щось неконтрольоване, непередбачуване. Вода, що виривається назовні, коли вона сердиться чи навіть просто хвилюється. Ця думка не дає мені спокою вночі, коли я лежу в темряві і прокручую всі можливі варіанти, як це можна запобігти.

Можливо, Адам зможе їй допомогти. У нього є досвід, сила, терпіння. Він тренує, він бачить, він знає. Але я ніколи не міг до кінця йому довіряти. Від цього хлопця не знаєш, чого саме очікувати: сьогодні він на твоєму боці, завтра може діяти зовсім інакше. Його слова часто приховують більше, ніж відкривають. І все ж... певна надія є. Якщо не я, то, можливо, він зможе бодай підготувати її до неминучого. Бо навіть найпотужніша сила потребує керма, і Адам міг би стати цим кермом — хоча б частково.

А може, піти іншим шляхом? Просто натякнути? Вона ж дівчинка розумна, завжди була такою. Схоплювала все на льоту, вміла робити висновки швидше, ніж я в її віці. Якщо натякнути — вона почне шукати інформацію сама. А там, рано чи пізно, прийде до мене з питаннями. І тоді вже буде легше: відповідати, а не починати з нічого.

Можливо, це навіть найменш болючий варіант. Але й у цьому випадку є ризик: як вона відреагує, коли дізнається всю правду одразу, без підготовки? Це може бути так само руйнівно, як і мовчання.

Але все одно — важко. Як же це все важко. Я завжди ненавидів секрети. Особливо ті, що доводиться берегти від найближчих людей. А тепер мушу приховувати від власної молодшої сестрички те, що визначить усе її життя. Це з’їдає мене зсередини. Відчуття провини, безсилля і страх переплітаються в одному клубку, що стискає серце щоразу, коли я бачу її щасливу усмішку, не підозрюючи, які бурі можуть розгорітися всередині.

Ми завжди ділилися одне з одним усім. З самого дитинства ми були для себе не лише братом і сестрою, а й найкращими друзями. У нас не було когось іншого. Коли твої батьки сидять у раді, інші діти дивляться на тебе інакше. Хтось заздрить, хтось боїться, хтось просто не хоче мати справ із «тими, хто надто близько до влади».

Тож ми лишалися сам на сам зі світом. І ми впоралися, бо були разом. Я пам’ятаю, як ми сиділи під старою яблунею у дворі, коли нам було по десять і дванадцять. Вечорами, коли батьки поверталися надто пізно й не питали, як минув наш день, ми самі ставали одне одному сім’єю. Ми розповідали все: від дурних шкільних образ до найпотаємніших мрій. Тоді я присягнув собі, що ніколи не зраджу цієї довіри. І ось тепер... я відчуваю, що зраджую. Бо мовчу.

Ні, так більше не можна. Я маю це зробити. Як би не було страшно. Як би не трясло від страху, сорому і невизначеності одночасно. Час не грає на нашу користь. З кожною годиною ризик зростає. Це може бути небезпечно не лише для неї самої. Якщо вона втратить контроль — постраждає все навколо. Люди, які навіть не підозрюють, що перебувають поруч із тією, хто носить у собі силу, здатну змінити все. Я не можу цього допустити.

Потрібно наважитися. Я мушу зібрати в собі сміливість і нарешті розказати Каталіні всю правду про її магію. Про те, ким вона є насправді. Інакше вибухне момент, коли буде вже запізно щось пояснювати. Кожен день зволікання — це крок до невідомої катастрофи, і я не можу більше чекати.