Делія

Каталіна ще мала сьогодні тренування, а тому дуже швидко поспішила піти. Я дивилася їй услід і мимоволі уявляла, як саме вони з Адамом працюють у залі. Він не раз згадував про її старанність, і навіть тоді, коли сердився чи зітхав утомлено, у його словах все одно було захоплення. У ній справді було щось таке, що виділяло її серед інших.

Адам говорив, що в Каталіни є надзвичайний потенціал, і що рано чи пізно вона неодмінно стане однією з найкращих студентів нашого факультету. Я ж у душі не могла не погодитися з ним, хоча й розуміла: шлях до цього буде складним, а випробувань – чимало.

Мені здавалося, саме це й турбувало Адама найбільше. Його статус у нашому середовищі мав значення, і він не міг допустити, щоб хтось, навіть така талановита учениця, як Каталіна, поставив його в незручне становище. І все ж було ще щось інше, приховане. Іноді я ловила себе на думці, що він не лише переймається за її майбутнє чи дисципліну, а й справді боїться її сили. І, чесно кажучи, я могла його зрозуміти.

У глибині душі я й сама відчувала тривогу. Каталіна завжди була для мене близькою людиною, але, коли вона злилася, її магія ставала настільки потужною, що в мені прокидалося щось схоже на страх. Це був не той страх, що паралізує й змушує тікати, а радше повага, змішана з відчуттям власної слабкості. Бо її сила виривалася назовні, немов буря, і поруч із нею моя власна магія виглядала лише тихим подихом вітру.

Я знала, що ще довго не зможу розвинути в собі подібну міць. Хоч як би я тренувалася, різниця відчувалася надто виразно. І хоч я не заздріла Каталіні, все одно іноді серце стискалося від думки, що мене можуть обійти ті, з ким я починала разом.

Занурена у власні роздуми, я навіть не одразу почула тихий, але наполегливий стук у двері. Він вирвав мене зі світу думок і змусив похапцем підвестися. Ледь відчинила двері — й одразу зустрілася поглядом із Томасом.

Він стояв так, ніби йому й не квапилося заходити. Притулившись до стіни коридору, він виглядав розслаблено, майже байдужим. І все ж ця його невимушена постава, легка усмішка, яка торкалася лише куточків губ, мала якусь дивовижну силу. Вона заворожувала мене, притягувала, мов магніт. Я відчула, як на щоках з’явилося легке тепло.

— Дозволиш увійти? — спитав він, нахиливши голову трохи набік.

— А хіба в мене є вибір? — відповіла я, намагаючись приховати посмішку.

Його погляд хитро зблиснув. Він ніби й справді знав, що відповім саме так. Томас умів передбачати мої реакції, і в цьому було щось особливо небезпечне — але водночас приємне.

Щойно він переступив поріг, простір між нами миттєво скоротився. Я навіть не встигла отямитися, як його руки вже обіймали мене, а теплі губи торкалися моїх. Він цілував мене пристрасно, але водночас ніжно, ніби боявся зламати якусь крихку частину в мені. І я відгукнулася на цей поцілунок, розчиняючись у ньому, дозволяючи собі забути про все інше.

У такі моменти світ ставав надзвичайно простим. Не існувало турбот, страхів, суперництва чи тренувань. Була лише я, він і цей тихий простір, який ми наповнювали своїм диханням. Мені здавалось, що навіть стіни моєї кімнати запам’ятовують ці миті, аби зберегти їх для нас.

Я була щаслива, що маю такі стосунки. Раніше я й уявити не могла, що можу довіритися комусь настільки. З Томасом усе виглядало природно: його присутність заспокоювала, голос знімав напругу, а дотик дарував відчуття безпеки, якого мені завжди бракувало. Я могла бути собою, не боячись засудження чи осудливих поглядів.

І все ж, попри спокій і ніжність, десь у глибині свідомості жевріло інше відчуття. Ми обоє мали силу дракона, і ця обставина ставала водночас благословенням і прокляттям. Ця сила відкривала перед нами незліченні можливості, але разом із тим — безліч небезпек. Ми добре знали: будь-яка помилка, будь-який невірний крок може обернутися трагедією.

Саме тому ми цінували кожен момент, проведений удвох. Кожну мить, коли можна було просто відкласти всі хвилювання й дозволити собі дихати в одному ритмі. Я відчувала, як сильно дорожу цим, навіть більше, ніж могла визнати вголос.

Я притулилася до Томаса щільніше, відчуваючи, як його тепло огортає мене. Усі думки про Каталіну, про Адама, про майбутні тренування відступили десь у далечінь. У моєму світі залишався тільки він — і цього було достатньо.