Глава 16

Темрява розсіялася, і я отямилася у своїй кімнаті. Спогади нікуди не ділись, я прекрасно пам’ятала розмову з моєю мамою. Вона була такою рідною і близькою, що сльози досі стояли в очах. Мені хотілось провести з нею час, а ще познайомитись з татом. Та, на жаль, реальність повернула мене.

Мене вже починало дратувати те, що я досить часто втрачаю свідомість. Чому в інших драконів немає такої проблеми? Здавалось вони повністю себе контролюють. Чи це через мою сутність? Ну звичайно, вони ж вміють це контролювати на відміну від мене. Я просто кидаюся з головою, використовуючи свою силу до останньої краплини. Мама сказала, що це через мою сміливість. Та чи правда це?

Треба буде попросити Лівію про додаткові заняття, адже мені не дуже хочеться після кожної битви чи тренування по кілька годин приходити до тями. До того ж колись це може призвести  до не найкращого. Я можу просто втратити свідомість і більше ніколи не прокинутись.

Мої очі досить швидко знайшли Адама, що чергував біля мене. І, здається, він спав. На якусь мить я замилувалась ним, адже маю визнати, хлопець дуже гарний. Особливо в такому розслабленому стані. Проте в ньому легко вгадувався воїн, що був готовий кинутись на ворога в будь-яку секунду.

Але тепер в мене з'явилося кілька нових питань. Чому саме він тут? Я б очікувала побачити Алекса, Делію чи Дрейка. Але точно не його. Ми не були друзями, та й близькими знайомими важко назвати. Лише вчились разом. Проте чомусь саме він тут. І якщо Адам заснув, то він тут давно. Хоча може…

Ні, я навіть причини вигадати не могла. Все ж це дуже дивно. Я досі не могла скласти всі думки до купи. А може Адам просто хвилювався за мене. Та з чого йому це робити? Хлопця то хоч я не поранила при приземленні? Та ніби ні, лише якісь подряпини та синці, та вони могли виникнути й під час битви.

Хлопець же заворушився, і за мить відкрив очі. Зустрівшись поглядами, він посміхнувся. Я не бачила в ньому нічого, крім хвилювання, що було поєднане з чимось ще. Тим, що я ніколи не очікувала побачити в очах Адама.

- Нарешті ти прокинулася. Я вже боявся, що ти не прийдеш до тями, - відповів хлопець. - Ти знаєш, цілих три дні ми чекали цього моменту. Ти нас добряче налякала.

- А чому саме ти тут? - я не змогла стриматися й не поставити цього питання. – Просто навряд чи ти той, хто першим приходить на думку.

- Ну дякую, як завжди надто саркастична. Зараз моя черга приглядати за тобою, - він закотив очі. - Твоя магічна енергія вже б мала давно відновитися. Ми навіть кликали ту твою тітку, Лівія здається. Але вона всіх заспокоїла, сказавши що таке нормально. Адже твій магічний потенціал більший, ніж у звичайного метаморфа, а от відновлюватися так як в чаклунів не може. Тому і потрібен певний час, - продовжував він. – Але вірогідність втратити тебе була занадто великою.

Ось так просто все і вирішилося. А я вже думала тут собі, що він так сильно за мене хвилювався, що ні на мить не відходив. Так, взагалі звідки це взялося? Чому мене мають турбувати такі речі? Певно щось в мені змінилось після всіх цих подій.

- А чому тебе це хвилює? – прошепотіла я. – Що би змінилось для тебе, якби ви втратили мене?

- Каталіно, - м’яко сказав він. – Можливо ми з тобою і не близькі друзі, та я не хотів би уявляти світ, в якому немає тебе.

Це Дрейк мав би бути тут постійно, адже ми з ним зустрічалися. А Адам мені нічим не зобов'язаний. Однак чомусь я була рада, що саме він зараз опинився тут. Що ж зі мною відбувається? Чому я зараз так реагую на цього хлопця?

Певно це все через стрес, що викликаний першим перетворенням. Треба брати себе в руки, бо з цього нічого доброго не вийде. Краще би Адам зараз пішов, аби я змогла остаточно прийти до тями.

- Як ти себе почуваєш? - врешті спитав він. – Відчуваєш ще слабкість?

- Ніби нормально. Знову свідомість втрачати не планую, тому можеш не хвилюватись, - я нервово розсміялася. - А ще за три дні я добре виспалася. Думаю вистачить на кілька тижнів.

Я спустила ноги з ліжка, збираючись трошки походити. Боліло все тіло, і я хотіла його розім'яти. Для воїна жахливо довго лежати без усіляких рухів. Але як тільки я встала, то весь світ почав кружляти. Таке відчуття, ніби я знову втрачаю свідомість, хоча запевняла Адама в зворотному. Ще б мить, і я б опинилася на підлозі.

Проте сильні руки підхопили мене, стиснувши у своїх обіймах. Удару так і не сталось, а значить хтось мене піймав. Враховуючи, що ми тут удвох, я вже і так розуміла хто би це міг бути.  І я не знаю як так вийшло, але моє обличчя опинилося перед Адамом. Він тільки що врятував моє тіло від кількох нових синців. Така дрібниця, проте він не хотів, аби мені було боляче. Та мене турбувало зовсім не це.

Те, яким він поглядом дивився на мене... Це могло б звести з розуму. В його очах було стільки тепла та ніжності. Я такого раніше не бачила, хіба що в мами. Але тоді було все інакше. Це ще що таке? Напевно якийсь стресовий стан не покидав мене. А от хлопець не поспішав відпускати мене. І чомусь я навіть була не проти. Так спокійно та зручно в цих обіймах.

Ніби в уповільненій зйомці я бачила, як наші обличчя скорочують відстань. І чомусь я зовсім не пручалась цьому. Ще мить і стався б поцілунок, однак Адам швидко отямився та посадив мене назад на ліжко. Без його рук я відчула якийсь холод, що був не надто приємним.

- Тобі треба бути більш обережною, - хрипло промовив він. - Адже ти ще дуже слабка, потрібно спочатку відновити сили. Думаю в тебе ще буде час погуляти.

Я розуміла, що зараз якась незручна ситуація. І в моїй голові досі не вкладалося, що я щойно майже поцілувала Адама. В мене ж є хлопець, який мені подобається. А з ним ми навіть не друзі. В нас абсолютно нічого спільного, і я не відчуваю навіть симпатії. Принаймні так я собі говорила.

Ні, це просто якийсь шоковий ефект і все. Тим паче такий момент, я ж мало не впала, а він мене втримав. До того ж досі я була під враженням від зустрічі з матір’ю. Це все було лише випадковістю.  Хлопець ж встав та попрямував до дверей.