Глава 16

Темрява розсіялася, і я отямилася у своїй кімнаті. Мене вже починало дратувати те, що я досить часто втрачаю свідомість. Чому в інших драконів немає такої проблеми? Ну звичайно, вони ж вміють це контролювати на відміну від мене. Я просто кидаюся з головою, використовуючи свою силу до останньої краплини. Треба буде попросити Лівію про додаткові заняття, адже мені не дуже хочеться після кожної битви чи тренування по кілька годин приходити до тями.                                                  

Мої очі досить швидко знайшли Адама, що чергував біля мене. І, здається, він спав. Так, а от тепер в мене з'явилося кілька нових питань. Чому саме він тут? Я б очікувала побачити Алекса, Делію чи Дрейка. Але точно не його. Хоча може... Ні, я навіть причини вигадати не могла. Все ж це дуже дивно. А може Адам просто хвилювався за мене. Його то хоч я не поранила при приземленні? Та ніби ні, лише якісь подряпини та синці, та вони могли виникнути й під час битви. Хлопець же заворушився, і за мить відкрив очі. Зустрівшись поглядами, він посміхнувся.                                                                           

- Нарешті ти прокинулася. - відповів Адам. - Ти знаєш, цілих три дні ми чекали цього моменту.         

- А чому саме ти тут? - я не змогла стриматися й не поставити цього питання.                                  

- Зараз моя черга приглядати за тобою. - посмішка не сходила з його обличчя. - Ти нас всіх добре налякала, адже твоя магічна енергія вже б мала давно відновитися. Ми навіть кликали ту твою тітку, Лівія здається. Але вона всіх заспокоїла, сказавши що таке нормально. Адже твій магічний потенціал більший, ніж у звичайного метаморфа, а от відновлюватися так як в чаклунів не може. Тому і потрібен певний час.                                                                                                                                                      

Ось так просто все і вирішилося. А я вже думала тут собі, що він так сильно за мене хвилювався, що ні на мить не відходив. Так, взагалі звідки це взялося? Це Дрейк мав би бути тут постійно, адже ми з ним зустрічалися. А Адам мені нічим не зобов'язаний. Однак чомусь я була рада, що саме він зараз опинився тут.                                                                                                                                                      

- Як ти себе почуваєш? - врешті спитав він.                                                                                                    

- Ніби нормально. Знову свідомість втрачати не планую. - я нервово розсміялася. - А ще за три дні я добре виспалася.                                                                                                                                       

Я спустила ноги з ліжка, збираючись трошки походити. Боліло все тіло, і я хотіла його трошки розім'яти. Але як тільки я встала, то весь світ почав кружляти. Ще б мить, і я б опинилася на підлозі. Проте сильні руки підхопили мене, стиснувши у своїх обіймах. І я не знаю як так вийшло, але моє обличчя опинилося перед Адамом. Він тільки що врятував моє тіло від кількох нових синців. Та мене турбувало зовсім не це. Те, яким він поглядом дивився на мене... Це могло б звести з розуму. Це ще що таке? Напевно якийсь стресовий стан не покидав мене. А от хлопець не поспішав відпускати мене. І чомусь я навіть була не проти. Ніби в уповільненій зйомці я бачила, як наші обличчя скорочують відстань. Ще мить і стався б поцілунок, однак Адам швидко отямився та посадив мене назад на ліжко.                   

- Тобі треба бути більш обережною. - хрипло промовив він. - Адже ти ще дуже слабка, потрібно спочатку відновити сили.                                                                                                                             

Я розуміла, що зараз якась незручна ситуація. І в моїй голові досі не вкладалося, що я щойно майже поцілувала Адама. Ні, це просто якийсь шоковий ефект і все. Тим паче такий момент, я ж мало не впала, а він мене втримав. Хлопець ж встав та попрямував до дверей.                                                  

- Я зараз покличу інших, адже вони просили повідомити, якщо ти отямишся. - нервово посміхнувся Адам. - Ще побачимось.                                                                                                                                

І він просто вийшов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Що це взагалі таке було? Невже я справді це могла б зробити? А як же Дрейк? Він же мій хлопець, і точно не заслуговував, аби його дівчина цілувала когось іншого. Тим паче того, хто стільки часу дратував мене. Я ж завжди була близька до того, аби ненавидіти його. А тут... Ще й так раптово. Та найгіршим було те, що я сама хотіла цього. Якби в мене не залишилися рештки хоч якогось самоконтролю, я притягнула б його та поцілувала. Ні, потрібно про це забути, адже нам ще вчитися разом.                                                       

Далі мені вже не дали спокійно посидіти, адже за цей день мене прийшли провідати не тільки Алекс, Делія та Дрейк, а й уся моя група. Вони так сильно хвилювалися за мене, що поводилися зі мною ніби я кришталева ваза, яка от от розіб'ється. І це було справді приємно, але потім почало дратувати. Ну серйозно, нічого зі мною не станеться. Так, я відновлювала свою енергію занадто довго, але перетворення на дракона її мало відняти не мало. До речі всі розпитували мене про це, що я відчувала, коли це сталося. А я не могла нічого пригадати, адже в голові крутився лише момент того, як ми мало не поцілувалися з Адамом. На щастя всі списували це на те, що я ще досі себе не дуже добре почувала. От тільки Лівія, яка влетіла в мою кімнату пізно ввечері, одразу ж помітила, що тут щось інше. Та я не могла нікому розказати про це. І не тому, що не довіряла. Я не знала, як це можна пояснити, адже сама не до кінця розібралася.