Глава 15

Темрява... Я нічого більше не бачила крім неї. Вона була такою суцільною та чорною, що я ніби тонула в ній. Здається ще трохи, і я почну забувати як тут опинилася, що було до цього. Я можу навіть забути те, ким є. Але свідомість все ще була при мені.

Мені вдавалось чіплятись за спогади про моїх близьких. Особливо часто на думку приходили часи з Делією та Алексом, адже ми стільки часу проводили разом. Здивуванням стало те, що подумки я поверталась і до Адама. Саме це і не давало мені остаточно потонути в чорноті.

А потім спогади битви одразу ж пронеслися в моїй голові. За ними перетворення на дракона. Невже це сталося? Досі важко було повірити в це. Я ще відчувала ті емоції, коли кожну клітинку наповнює магія, а ще політ. Та я вичерпала весь запас своєї енергії, і відновити її було досить проблематично. Я це вже відчувала.

Скільки я вже тут знаходжуся? І коли нарешті зможу повернутися додому? Я не мала відповіді на жодне з цим питань. Лише суцільна темрява, що не могла дати мені підказку. Абсолютно одна в цьому місці, так точно можна скоро зійти з розуму. А може я просто померла?

- Ні, Каталіно, ти не померла, - промовив голос. – Принаймні зараз точно ще не прийшов твій час.

Різко обернувшись, я побачила те, від чого хотілося втекти та плакати водночас. Та я змусила себе триматись спокійно. Прямо переді мною стояла Діана Мераліс. І виглядала вона точно такою ж, як на портреті зі шкатулки. Те ж довге волосся та ясні очі. От тільки погляд...

Він був настільки теплим та ніжним, що щось всередині мене перевернулося. Це ж моя рідна мати, якій просто не дали шансу мене виховати. І я знаю, що вона неймовірно мене любила і хотіла, адже захищала ціною власного життя. Саме завдяки її жертві я стою тут. Тепло заповнювало моє серце, змушуючи тремтіти.

Діана підійшла ближче до мене, проте робила це досить обережно, адже не знала як я відреагую. Не кожного дня зустрічаєшся зі своєю померлою матір’ю. А може це все ввижається? Хоча після перетворення на дракона, я здатна повірити у що завгодно.

- Доню, як ти виросла. Стала такою красивою та сильно, - вона обережно погладила мене по волоссю. - І я не твоя фантазія. Скоріше залишок магії. Це дуже древнє закляття, яке дозволило зберегти в тобі часточку моєї душі. Тому ти можеш звернутися до мене в будь-який момент.

- Це як з долиною драконів. Даніель здається казав мені те ж саме, - прошепотіла я, але Діана, здається, мене не почула. - В мене стільки питань до тебе.

- Я знаю, сонечко. І я відповім на них тобі. Можливо не зараз, та в нас ще буде час, - жінка просто присіла прямо на підлогу, вірніше якби вона там була. - Скажу одразу, зараз твоє тіло активно відновлює енергію, адже магія мало не вбила тебе. Та в тобі тече досить сильна кров, тому скоро ти маєш отямитися. Сутність чаклунів не дала тобі загинути, - вона посміхнулась. – А зараз в нас є трохи часу.

Я ж присіла поряд з нею, не зводячи погляду з моєї мами. Я її зовсім не пам'ятала, адже вона померла, коли мені було пів року. Лише завдяки портретам розуміла як вона виглядає. Однак якісь теплі почуття прокидалися в мені, коли я дивилася на Діану. Думаю, це й не дивно, адже в мені тече її кров.

Очі наповнювались сльозами, бо я могла рости з нею. Вона виховувала би мене в суцільній любові та дозволила вступити туди, куди я хочу, не зважаючи на родинну традицію. А якби я таки отримала силу дракона, то допомогла б з контролем енергії. Але цього всього не було.

Діана ж не зводила з мене погляду, ніби намагаючись мене запам'ятати. Я розуміла, що вона не справжня, а лише частинка душі, та я рада, що в мене є хоча б це. Жінка обережно витерла мої сльози.

- Не треба плакати, Каталіно. Ти виросла прекрасною дівчиною. І я завжди пишатимусь тобою. Ти знаєш, а ім'я тобі обирав Самаель, - посміхнулася вона. - Я хотіла, аби ти носила ім'я Розалі. Однак він сказав, що це не дуже підходить метаморфу. Твій батько вірив, що в тобі проявиться саме ця сила. І не помилився. Та й Розалі Варгас якось не звучить.

- А от прізвище Мераліс підійшло б більше. Я на мене Розалі Мераліс звучить просто чудово. Але ж в мені проявився ген метаморфа,  - посміхнулася я. – До речі, я познайомилася з Лівією. І вона розповіла, що в мене виявляється є досить велика родина. Вони всі хочуть зі мною познайомитись.

- Так, моя улюблена сестричка. Лівія завжди була найініціативніша, - відповіла мама. - Лівія виросла на моїх очах і завжди була бажаним гостем в нашому домі. Власне за свій бойовий характер вона подобалась Самаелю і вони легко знайшли спільну мову, - Діана на мить поринула у спогади. – Я рада, що саме з нею ти познайомилася спочатку. Але маю тебе попередити, що деякі наші родичі можуть бути трохи... Трохи ексцентричними, адже це цілком нормально для чаклунів.

Це змусило мене розсміятися, бо я чула про особливість їх раси. Наприклад якщо метаморфи більше любили стриманість та цінували комфорт, то чаклуни в першу чергу віддавали перевагу чомусь гарному. Принаймні так здавалося їм. І хоча я з ними зустрічалась досить часто, та все ж ніяк не могла звикнути.

В дитинстві мені раз вдалось побувати в будинку чаклунів. І якщо метаморфи віддавали перевагу хоч і великим, та мінімалістичним та темним маєткам, то в них це були яскраві та світлі будинки з великою кількістю різних речей. 

Напевно це було через те, що більшість воїнів нашого світу були саме метаморфами, а от інші раси мали свої обов'язки. Якщо ви зустрінете фею, що вирішила захищати когось не зі свого народу, то це буде дуже велика рідкість. Все ж ми дуже різні. Але мої батьки якось покохали одне одного.

- Але я все одно хочу познайомитися з ними, - посміхнулася я. - Це так дивно, адже я все своє життя думала, що хоча б знаю правду про себе. Хоча і вважала себе невдахою. Мені якось один хлопець сказав, що я точно не рідна дитина, адже брату та батькам все завжди легко вдавалося, а мені ні. Тоді це було лише жартом, але тепер я розумію, що саме так і є. Я просто чужа для них.