Глава 14

Все моє тіло почало видовжуватися, перетворюючись на драконяче. Моя шкіра почала покриватися лускою, а зі спини виросли два величезних крила. Вже за мить на моєму місці стояв величезний дракон. І чесно я не відчувала якихось змін в собі. Я все ще могла бачити та чути інших, і в цьому плані нічого не змінилося. Однак інші дивилися на мене з сумішшю страху та захоплення. Цікаво, невже в мене вийшло першою перетворитися на дракона? Я ж невдаха, яка ледве силу вовка то освоїла. А може це просто так допомогло те, що я тепер знала про своє справжнє походження і навчилася це приймати.                                                                                                                                                      

- Ну нічого собі. - я й забула, що я зараз в подобі дракона, але мій голос все одно було чутно. - То я ще й говорити вмію.                                                                                                                                                

- Каталіно, - вигукнув Алекс. - А ти бачу стала ще гарнішою. Ну що, допоможеш нам?                         

- Спробую.                                                                                                                                                      

Насправді я навіть не знала як і що робити. Однак монстри швидко зрозуміли, що я буду не за них, а тому і почали до мене лізти. Та моє тіло ніби саме знало, що робити. І мені доводилося себе стримувати, адже я могла б комусь нашкодити.                                                                                       

"Відпусти себе". - почула я голос у своїй голові. - "Ти нікому не зашкодиш, адже твоя сила сама знає, що робити. Довірся внутрішньому дракону".                                                                                      

І легко сказати, проте я не знала як це можна зробити. Я не могла повірити у свою магію, адже метаморфи ніколи не володіли нею. Однак в мені ж тече кров Мералісів, моя мати була чаклункою. Значить це все ж частина мене. Та я ніяк не могла впоратися з собою. А отже моя допомога майже нічого не давала. Я бачила, як ми все ще програємо. І от над Алексом якийсь демон заніс свою зброю, а тоді пронизав його руку. Від страху за брата я закричала. От тільки це був не мій звичайний голос, а низький рик дракона, що сколихнув всю Академію. Жах відобразився не лише на обличчі ворогів, а ще й студентів.                                                                                                                                                      

"Віддай мені контроль. Я обіцяю, ми переможемо".                                                                           

Тільки зараз я зрозуміла, що насправді цей голос належить моєму внутрішньому дракону, який збирався привести нас до перемоги. Мій брат зараз поранений, і згодом це може статися з усіма. Ми не просто програємо, а ще й помремо.                                                                                                    

"Добре". - врешті погодилася я.                                                                                                                     

І я не знала, до чого це призведе. Я відчувала, як моє тіло майже перестало мене слухати, повністю віддавшись інстинктам. Однак я зберегла все ж свідомість, і у випадку чого могла контролювати. Але це і не потрібно. Дракон вміло розправлявся з монстрами, маневруючи по полю бою. І тепер перевага справді була на нашому боці, адже якось так легко зараз все вдавалося. Проте я почала відчувати, що знову магія забирає мою внутрішню енергію. Через те, що у метаморфів вона відновлюється в рази повільніше ніж в чарівників, до того ж вони ще й не вміють її правильно розподіляти, магія була занадто складною для них. Навіть якась найпростіша.                                                                           

Та зараз проблемою стало зовсім інше. Крилатих було занадто багато, і вони все ще були занадто небезпечні для нас. Але ж я не могла випускати з пащі вогонь, проте було багато інших цікавих здібностей. Наприклад, з моїх кігтів виривалися бурульки, що цілили рівно туди, куди я бажала. Тому в моїй голові з'явився геніальний план. Пора випробувати свої крильця на міцність. Якщо не вийде, то впаду на землю, і може виживу. Та мені пощастило. Радість від польоту наповнила мене, і я б навіть зробила кілька кіл навколо Академії, проте мала ще певні справи. Запримітивши Адама, я полетіла до низу та схопила його у свої міцні лапи. Він спочатку пручався, адже не одразу зрозумів, хто його саме тримає.                                                                                                                                                      

- Каталіно, навіщо ти це зробила? - прокричав він, але я його і так прекрасно чула.                         

- Мені потрібна твоя магія вогню для знищення крилатих. Я помітила, що вони найбільш слабкі саме під час польоту. - мене все ще дивував звук мого голосу. - Я буду летіти, а ти просто спалюй всіх цих тварюк.                                                                                                                                                      

- Тільки не впусти мене.  нервово розсміявся він. - Не хочу перевіряти регенерацію драконів.               

Я ж посміхнулася б, якби вся ситуація не була настільки серйозною. Тому ми так і зробили. Я летіла в потрібному напрямку, а Адам випускав полум'я, спалюючи крилатих. Я навіть відчувала страх хлопця, але він тримався на диво. І зовсім скоро рештки монстрів почали відступати, адже вони бачили, що їм не перемогти. А я ж одразу відчула, що моя енергія майже закінчилася, і я знову от от втрачу свідомість. Тому з останніх сил я опустила хлопця на землю. Цього разу все було інакше, адже таке відчуття, ніби мене просто знищили з середину. І зараз я була навіть рада темряві, що рятувала мене...