Глава 14

Все моє тіло почало видовжуватися, перетворюючись на драконяче. Кожна клітинка палає вогнем, а відчуття пекельного жару розливалося від серця по всьому тілу. Шкіра почала покриватися лускою, холодною й одночасно неймовірно міцною, а зі спини виросли два величезних крила, які розкривалися, немов очікували першого польоту. Боліло так, що хотілося кричати, проте крик застряг у горлі, немов сам простір намагався стримати мою силу.

Вже за мить на моєму місці стояв величезний дракон. І чесно кажучи, я не відчула змін у свідомості. Я все ще бачила й чула інших, думки залишалися ясними, немов мій розум залишився людським, але тіло тепер було чужим і неймовірно потужним. Колір моєї луски переливався яскраво-синім із відтінками бірюзи й фіолету, які змінювалися в залежності від кута падіння світла.

— Круто! — скрикнула я, відчуваючи, як вібрує груди. — Тепер я повноцінний дракон!

Інші дивилися на мене з сумішшю страху й захоплення. Чи справді мені вдалося перетворитися першою? Я ж ледве опанувала силу вовка. А може, допомогло те, що тепер я знала своє справжнє походження і навчилася це приймати. Скоріше за все, спрацювало все разом.

— Цікаво, на що здатні дракони, — промовила я, намагаючись посміхнутися. — І… я ще й говорити вмію.

— Каталіно, — вигукнув Алекс. — А ти бачу стала ще гарнішою. Ну що, допоможеш нам?

— Спробую, — відповіла я. — Та на багато не розраховуй, я вперше перетворилась.

Насправді я навіть не знала, як і що робити. Здавалося, що один невірний крок — і я щось обов’язково зламаю. Проте через кілька хвилин я відчула, що моє драконяче тіло легке в управлінні, рухи стали природними, наче я завжди так існувала. Я мало не розсміялась, адже говорила про це, ніби про механізм, який треба налаштувати.

Монстри швидко зрозуміли, що я не на їхньому боці, і почали нападати. Здавалося, що зовні я теж виглядаю монстром, і вони спершу вагаються, але моє тіло ніби саме знало, що робити. Мені доводилося стримувати себе, аби ненароком когось не поранити.

«Відпусти себе, — почувся голос у голові. — Ти нікому не зробиш боляче. Твоя сила сама знає, що робити. Довірся внутрішньому дракону. Він краще знає, як битися».

Легко сказати, проте я не знала, як це зробити. Всередині мене були сумніви. Я ніколи не вірила у свою магію так сильно. Метаморфи рідко володіли нею. Це було ніби уявити, що в тебе раптово виросла ще одна голова, яка керує тілом.

Але кров Мералісів текла в моїх жилах, а мати була чаклункою. Значить, це частина мене. Потрібно було просто відпустити себе і дозволити дару проявитися. Та мені не вдавалося повністю віддати контроль. Моя допомога була слабкою, і я бачила, що ми все ще програємо.

І тут над Алексом з’явився демон, який заніс свою зброю і поранив його руку. Я спостерігала це ніби в уповільненому часі. Серце стислося від страху, і я закричала. Це був не мій звичайний голос — низький рик дракона, що сколихнув всю Академію. Страх застиг на обличчях ворогів, а студенти затамували подих. Лють охопила мою свідомість.

«Віддай мені контроль. Ми переможемо, — продовжував голос у голові. — Каталіно, я не збираюся зашкодити тобі. У нас одна мета».

Тільки зараз я зрозуміла: це голос мого внутрішнього дракона, який збирався привести нас до перемоги. Він не завдасть мені шкоди — ми поєднані. Мій брат був поранений, і якщо я не втручуся, це може повторитися з іншими. Ми не просто програємо, ми можемо загинути. Вихід був один.

— Добре, — видихнула я нарешті. — Я віддаю тобі контроль.

Я відчула, як тіло майже перестало мене слухатися, повністю підкорившись інстинктам дракона. Але свідомість залишалася на місці — я могла взяти контроль назад, якщо знадобиться. Було страшно, бо я не знала меж своїх здібностей, але це не зупинило мене.

Дракон маневрував по полю бою, розправляючись із монстрами з грацією і силою, яку не могла передбачити я. Ледь торкнувшись їх крилом або хвостом, вороги падали, а вогняні спалахи оповивали повітря навколо. Це було частиною мене, і тепер перевага була на нашому боці. Я відчувала, як кожен рух крила, кожен рик, кожен порив повітря відпрацьовувався точністю і швидкістю, про яку раніше я могла лише мріяти. Летючий танок смерті, який одночасно вражав ворогів і захищав наших. Моя шкіра нагрівалася до неймовірної температури, а серце б’ється шалено — це був ритм чистої магії, що струмила через мене.

Проте магія виснажувала мене. У метаморфів енергія відновлюється набагато повільніше, ніж у чарівників, а я ще й не вміла її правильно розподіляти. Кожен рух дракона віднімав величезну силу. Я навіть уявлення не мала, скільки ще витримаю.

Я посміхнулася б, якби ситуація не була настільки серйозною. Ми продовжували відступати монстрів — Адам випускав полум’я, спалюючи крилатих, а я відчувала його страх і водночас неймовірну зосередженість.

В очах ворогів з’являвся страх, а їхні спроби напасти ставали хаотичними. Я бачила, як навіть найсильніші демони вагаються, коли рик дракона прорізає повітря, як грім серед грозового неба. І це додавало мені сили, адже внутрішній дракон відчував їхню слабкість і знав, де завдати удару.

Нарешті рештки монстрів відступили, і я відчула, що моя енергія майже вичерпана. З останніх сил я опустила Адама на землю. Моє тіло знову перетворилось на людське, але я ледве могла стояти. Темрява, що мене оточувала, стала рятівною — вона приховувала мою слабкість і давала можливість просто перепочити.

Я знала, що це лише перший раз. І наступного разу магія вимагатиме ще більше — і я повинна буду навчитися віддавати себе цілком, довіряти своєму внутрішньому дракону. Лише так можна буде вижити і захистити тих, кого я люблю.

Мої очі закрилися, а повітря навколо стихло. Я відчула тепло свого дракона всередині, як би промовляючи: «Ти можеш більше, ніж думаєш». І я знала: ця боротьба тільки починається, але тепер у мене є сила, яку неможливо ігнорувати, і відповідальність, яку я не можу відкинути.