Глава 12

Отямилася я у своїй кімнаті. Щось останнім часом занадто часто втрачаю свідомість, тому треба бути по обережніше, адже ця магія витягує всю мою енергію, а її відновити не так вже й просто. Тим паче далі мені потрібно буде якось використовувати її помірно, адже тепер моє життя буде в постійній небезпеці. Але приклад моїх рідних батьків доводить, що можна бути повністю захищеним, і все одно постраждати. Тому тут навіть не знаю. Коли я відкрила очі, перше, що я побачила — це мого брата.    

- Тобі треба краще контролювати витрачання своєї енергії. - посміхнувся він. - Але добре, що все налагодилося. Зараз тобі краще перевдягнутися і прийти в нашу залу, де на тебе чекатиме невеликий сюрприз.                                                                                                                                                      

- Алексе. - сказала я, коли він вже виходив з моєї кімнати. - Дякую тобі, і... Вибач за те, що я зірвалася. Просто...                                                                                                                                                      

- Тобі не треба виправдовуватися, адже твоя реакція була цілком зрозуміла. - відповів брат. - Та все ж тобі краще поспішити, адже сюрприз просто ненавидить чекати.                                                          

А мені вже стало цікаво хто ж це. Швидко перевдягнувшись, я помітила, що під моїми очима були величезні кола. Що ж енергію і справді треба берегти. Але я навіть боялася поглянути на Адама, адже після того випадку в нього явно є поранення. А як подивитися в очі іншим драконам? А Ліаму? Навіть страшно було подумати про це. Я не знала, чи потрібна буде зброя, адже уявлення не мала, що буде далі. Та на всяк випадок взяла хоча б свій улюблений кинджал. З того часу, як я почала більше звикати до ролі воїна, це стало моїм невід'ємним атрибутом.                                                                           

За кілька хвилин я вже була на місці. Тут можна було розслабитися, адже сюди має доступ лише я та Алекс, ну і якщо він вирішить комусь дати дозвіл. Думаю, тут щось схоже на той захист, що був на дитячій кімнаті в моєму родовому маєтку. Але цього разу брат був не сам. Поряд з ним стояла молода жінка, років двадцяти восьми — тридцяти. Вона мала довге світле волосся, зелені очі та лялькове обличчя. А ще гарна фігура та мініатюрний зріст. Так, і хто це така? Чому я її бачу вперше? Думаю, вона не з Академії Метаморфів точно, адже інакше я б її помітила.                                                  

- Каталіно, як ти себе почуваєш? - запитав Алекс.                                                                           

- Вже набагато краще. - швидко відповіла я.                                                                                            

- Познайомся, це Лівія Мераліс, декан стихійного факультету Університету Чарувань. - а так вона чаклунка.                                                                                                                                                      

- Навіщо так офіційно, все ж ми не чужі люди. - вона посміхнулася, а потім міцно обійняла мене. - Каталіно, ти така гарна. А я пам'ятаю тебе ще зовсім маленькою. - так, що тут відбувається? - Вибач, я ж не пояснила нічого. Діана була моєю двоюрідною сестрою, так що ми з тобою родичі. Тепер ти ще й знаєш своє друге прізвище.                                                                                                                      

Я чула про Мераліс, адже це один з найдавніших та найсильніших чаклунських родів. То значить, що моя мати була ще більш могутньою, ніж я підозрювала. Тоді мені стає зрозуміло, чому Варгаси відмовилися від Самаеля. Так, я лише недавно дізналася, що мої рідні батьки померли, а сьогодні вже знайомлюся з тіткою. Що ж, це доволі цікаво, адже я абсолютно нічого не знаю про родину моєї матері.                                                                                                                             

- Лівія тут аби розповісти тобі про твою родину, а ще навчити керувати своєю магією води. - посміхнувся Алекс. - А зараз мені час, лишу вас наодинці.                                                                

Жінка сіла прямо на підлогу, а я ж повторила за нею. Так дивно було бачити когось, хто знав моїх батьків дуже добре. Чомусь я була впевнена, що вона була частим гостем в родинному маєтку.       

- Ти знаєш, що дуже схожа на маму? - з якоюсь сумішшю суму та радості промовила вона. - Але і від тата багато. Знаєш, коли Варгаси викреслили Самаеля зі свого життя, він став частиною нашої родини. І всім було байдуже на те, що він метаморф. Коли з ними сталося... - я бачила сльози в очах Лівії. - Кожен з нас втратив частинку своєї душі. Але зараз наша родина щаслива, що ми нарешті можемо спілкуватися з тобою. Адже весь час нам доводилося спостерігати лише, аби не наражати на небезпеку. Та й така умова була у Варгасів.                                                                                                    

- Але чому ви тоді не забрали мене себе? - спитала я.                                                                           

- Твій батько тільки налагодив стосунки з братом, і Вільям справді тебе дуже сильно полюбив. Коли Діани та Самаеля не стало, ми збиралися забрати тебе та виховати. Однак дуже скоро проявився ген метаморфа, і ми були змушені це зробити. - сумно відповіла вона.                                                        

Що ж, в це я справді могла повірити. Чарівникам би не дозволили виховувати метаморфа, адже моя сила відрізнялася від них. Та зараз я б хотіла познайомитися з Мералісами.                                     

- Скільки в мене родичів? - запитала я з посмішкою.                                                                           

- Ой, в тебе їх дуже багато. На жаль Жаклін, рідна сестра Діани, рік тому загинула, але вона дуже хотіла познайомитися з тобою. - мені хотілося дізнатися, що з нею сталося, але розпитувати буде не дуже правильно. - Та в неї залишилася донька, Ерін. Зараз їй чотирнадцять. Дуже талановита молода чаклунка. Ще є прабабуся, голова нашої родини, Рейна. Але їй вже чотириста сімдесят шість років. Ми, на відміну від метаморфів, можемо доживати й до п'ятисот років. - ну нічого собі. - Ще є мій рідний брат Деміан. І в нього та дружини аж четверо дітей. Мій батько Карлос досі живий. І всі вони мріють познайомитися з тобою.